Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр
— Послухайте, — сказав він.
— Га?
— Потяг.
Низенький гладун нетямуще зиркнув на нього, потім дістав з кишені носовичок і почав утирати чоло. Потяг засигналив знову. Він вирушав, у ньому було повно цивільних, гарних жінок і дітей; за вікнами пропливали мирні лани. Потяг засигналив і збавив ходу.
— Зараз зупинимося, — сказав Шарль.
Заскреготіли осі, й потяг зупинився; рух витік із Шарля, він лишився сухий і порожній, немовби з нього витекла вся кров, це була маленька смерть.
— Не люблю, коли зупиняються потяги, — сказав він.
Жорж думав про посажирські поїзди, які прямують на південь, до моря, до білих вілл на морському березі; Шарль відчував зелену траву, яка росла під вагоном поміж рейками, відчував її крізь листи бляхи, бачив у світляному прямокутнику, який виділявся на стіні, безкраї зелені поля, поїзд був оточений луками, мов корабель кригою, трава поповзе колесами, протиснеться у шпарини поміж дошками, поле подекуди перетинало непорушний потяг. Потрапивши у пастку, поїзд жалісно сигналив і сигналив; далекий посвист лунав так поетично; потяг ішов поволеньки, голова Морісового сусіда тряслася в брунатному комірці, це був гладкий чолов'яга, від якого тхнуло часником, з самого початку мандрівки він співав „Інтернаціонал“ і випив два літри вина. Врешті він, белькочучи, зліг на Морісове плече. Морісові було гаряче, та він не зважувався поворухнутися, серце підкочувало до горла від цієї спекоти, білого вина і сонця, що засліплювало його крізь брудні шиби, він думав собі: „Хоч би вже приїхати“. Очі його щеміли, вони набрякли і напружилися, він заплющив повіки, чув, як стугонить у вухах кров, і сонце світило крізь повіки; він відчував, як навалюється білий, пітний, сліпучий сон, сусідова чуприна лоскотала йому шию й підборіддя, був полудень, і була безнадія. Гладун дістав із гаманця фото.
— Це моя дружина, — сказав він.
То була жінка невизначеного віку, як виглядають на фото усі жінки, про неї годі було щось сказати.
— Нівроку собі, — сказав Жорж.
— Їсть як не в себе, — сказав чолов'яга.
Вони нерішуче сиділи один навпроти одного. Жорж не почував особливої приязні до цього рум'яного гладуна, який балакав задихаючись, та йому захотілося показати фото своєї дочки.
— Ти одружений?
— Атож.
— Діти є?
Ледве посміхаючись, Жорж мовчки глянув на нього. Потім хутко застромив руку до кишені, дістав гаманця, витяг із нього фото і, опустивши очі, простягнув його товстунові.
— Моя донька.
— У вас добрячі черевики, — беручи фото, сказав чолов'яга. — Вони вам стануть у пригоді.
— Та в мене мозолі, — поскаржився Жорж. — Гадаєте, мені їх залишать?
— З радістю. Мабуть, у них немає взуття для всіх.
Якусь мить він ще дивився на Жоржеві черевики, а потім з жалем одвернувся і глянув на фото. Жорж відчув, що шаріється.
— Гарна дитина! — похвалив чолов'яга. — Скільки вона важить?
— Не знаю, — відказав Жорж.
Він знічено розглядав гладуна, який дивився своїм безбарвним поглядом поверх фотографії. Потім сказав:
— Коли я повернуся, вона не впізнає мене.
— Можливо, — відказав товстун. — Якщо не…
— Авжеж, — кивнув Жорж. — Якщо тільки не…
— Ну що? — поспитався Сарро. — Я піду?
Він крутив у пальцях листок. Даладьє обстругав сірника кишеньковим ножем і запхнув його в зуби. Розсівшись на стільці, він мовчав.
— То що, мені йти? — повторив Сарро.
— Це війна, — сказав Бонне. — І програна війна.
Даладьє здригнувся і кинув на Бонне тяжкий погляд. Мов нічого й не сталося, Бонне зиркнув на нього своїми глибокими світлими очима. Він скидався на мурахоїда. Шампетьє де Ріб і Рейно стояли трохи ззаду, мовчазні й понурі. Даладьє геть змалів.
— Ідіть, — буркнув він і мляво махнув рукою.
Саро підвівся і вийшов з кімнати. Він спустився східцями, думаючи про те, що в нього болить голова. Всі вони були тут і, коли він увійшов, позамовкали і прибрали ділового вигляду. „Ватага покидьків“, — подумалося йому.
— Зараз я прочитаю вам комюніке, — сказав він.
Всі загомоніли, й він скористався цим, аби протерти окуляри, потім прочитав:
— Рада кабінету міністрів вислухала доповідь пана Президента Ради і пана Жоржа Бонне про меморандум, який передав панові Чемберлену рейхсканцлер Німеччини.
Вона одноголосно схвалила заяви, які пани Едуар Даладьє й Жорж Бонне пропонують надіслати в Лондон англійському урядові.
„Ну от, — подумав Шарль. — Я хочу срати“. Це сталося вмить: його живіт наповнився по саме нікуди.
— Авжеж, — сказав він, — авжеж. Я теж так гадаю. Авжеж.
Голоси лунали паралельно, вмиротворені. Він хотів би геть сховатися в своєму голосі, зробитися поважним голосом поруч із цим прегарним співучим світлим голосом. Та передовсім він був отією спекотою, тією трепетною непевністю, тим кім'яхом вогкої маси, яка бурчала в його тельбухах. Запало мовчання; вона лежала біля нього, свіжа і сніжиста; він обережно підняв руку і провів нею про мокрому чолі. „Ох!“ — раптом застогнав він.
— Що сталося?
— Нічого, — відказав він. — То мій сусід хропе.
Його живіт охопило щось на кшалт божевільного сміху, то було темне і шалене бажання відкритися і вивергнутися знизу; наляканий метелик тріпотів крилами поміж його сідницями. Він стиснув їх, і піт зацебенів по його чолі, заструмував до вух, лоскочучи щоки. „Я зараз вроблюся“, — з жахом подумав він.
— Ви більше нічого не кажете, — озвався світлий голос.
— Я… — сказав він, — я думав… Чому ви хотіли зі мною познайомитися?
— У вас гарні очі, які дивляться з погордою, — сказала вона. — Крім того, мені хотілося дізнатися, чому ви ненавидите мене.
Він трохи посунувся, щоб обманути потребу. І сказав:
— Я ненавидів усіх, тому що я вбогий. У мене кепський характер.
Це вирвалося у нього під тиском бажання; він відкрився зверху: зверху чи знизу, а треба було відкритися.
— Кепський характер, — тяжко зіпаючи, повторив він. — Заздрісник я.
Він ніколи такого не казав. Нікому. Вона доторкнулася кінчиками пальців до його руки.
— Не треба ненавидіти мене: я теж убога.
Його прутень залоскотало: винні були не ті тоненькі гарячі пальчики, що лежали на його руці, воно походило здалеку, з великої голої кімнати на березі моря. Він дзвонив, приходила Жаніна, вона піднімала ковдру, підкладала судно під його стегна, дивилась, як він оправляється, і часом брала його дядька великим і вказівним пальцями, він страх як полюбляв це. Тепер його плоть стояла сторч,
