Виправний день - Чак Паланік

Сяючою річчю, яку він дістав, була стерильна чашка Петрі, і з нею підійшов він до Шасти.

Вона мовчки стиснула губи і проковтнула всю слину, що лишалася в роті. Яйце по-шотландськи, яке Шаста впустила собі в корсаж, зсунулося нижче, й вона відчувала його тепло напруженим пресом. Не можна кусати пакетики, доки не почнеться ритуал.

Жодної медичної практики не мав Теренс, та всі знали, що він володіє такою тонкою палітрою смаку, що за один ковток зразка може визначити все расове минуле людини. Він укляк перед Шастою, протягуючи чашку Петрі як жертвоприношення.

Зараз, зараз її мить. Вона схилилася над порожньою посудиною. Задніми зубами прокусила дірку в одному пакетику. Чужий смак холодної слини дивної дівчини потік її язиком. Шаста прорвала другий пакетик, і відчуття подвоїлося. Рот омивав різкий сторонній присмак тілесної рідини Шарм. Холодніша, ніж вона очікувала, рідина порснула їй між молярів. Слизька мокрота Шарм огорнула язик Шасти настільки, що, коли вона схилила обличчя, щоб випустити невеличкий зразок у скляну чашку, з-поміж її губ вирвалася рясна хвиля слини.

Злива перелилася через вінця чашки Петрі. Теренс, лічець, здивовано підняв погляд. Його витягнуті руки затремтіли від додаткової ваги.

Шаста несамовито зашарілася. Сподіваючись здаватись елегантною, вона витерла заслинений рот роздутим рукавом своєї шовкової сукні. Імпульс поборола вона повернути голову і плювати, плювати, доки присмак слинних залоз Шарм не покине її смакові сосочки.

Круглими очима дивилося на неї шляхетне товариство, що прийшло на прийом.

Лічець оцінив переповнену чашку. Тихим, трепетним тоном Теренс прорік:

— Міледі, відтінок вашого харкотиння великі надії дає.

Чия би то слина не була, вона блистіла у нього в долонях. Срібний відблиск підкреслював її красу. Її піна здавалася блакитнуватою, настільки та була чиста. Шаста про себе молилася, щоб там не було її слини.

Два роздерті пакетики й далі лежали в неї за щоками. Обачно, щоб її не помітили, вона пірнула пальцями однієї руки глибоко собі між грудей і витягла прихований там павичевий язичок і яйце по-шотландськи. Щоб позбутися присмаку слини Шарм, вона поспіхом заковтнула обидва рідкісні делікатеси.

Королівський лічець підніс зразок собі до носа. Нюхнув глевку рідину. Підніс край посудини до вуст, схилив її й почав сьорбати. Він перекидав слину сюди-туди собі між щік. Прицмокнув губами.

Довсон іще ніколи не перебудовував жінку. До сьогодні. Як і будь-який чоловік, він вважав жінок такими, що не підлягають ремонту. Настільки прокатаними, з настільки погнутим шасі, що їх уже ніколи нормально не вирівняєш. Годящими лише для звалища. Він бачив таких занедбаних хороших жінок, у яких шасі вже наскрізь проіржавіло. І ще він бачив, як до старших жінок ставляться, як до гот-родів[197], укривають мастикою «Бондо», щоб пригладити вигини, декорують випускними колекторами «Гукер» і перемальовують на колір, з яким заледве допускають на дороги.

Він розглядав дівку, яку знайшов на дорозі. Зовсім зморившись, вона заснула в кабіні його вантажівки, спершись на бічні двері. Майже суцільна купка брудного одягу. Дівка з таким вихованням думала, що історія завжди йде лише в одному напрямку. Книга Талбота довела, що вона помиляється. Враховуючи те, що за її голову є ціна, вона — докторка наук з однією ногою в могилі.

Двосмугове шосе обгинало поля й витягувалося за горизонт. Рядів баклажанів було, наче брижів у океані. Їх обробляв взвод згорблених жінок з хустками на головах. Біженки з міст. Міста стали нестабільними. Незважаючи на всю ту вторинну переробку й енергію вітряних турбін, міста ніколи не були стабільними. Вони перетворилися на осередки канібалізму, з яких ті, кому таланило вижити, тікали в сільську місцевість. Вони йшли проситися на службу у володіннях вождів. Жодної контрреволюції, яка б організовувалася на пагорбах, жила на галетах і планувала повернути собі владу якоюсь дуже-дуже в’їдливо-геніальною поемою.

Бандити й гангстери мали зброю, тож тепер вони керували власною країною невільників і бранців. Бандити й реднеки мали зброю, тож тепер вони панували над рабами Білії. Добропорядними прогресивними зброєненависниками зі своєю правильною стороною історії, у яких були адвокати захисту громадянських прав і апеляційний суд дев’ятого округу. Вони проживали цілі життя на папері. Якщо вижили, то стали вдячними рабами.

Докторка наук ворухнулася вві сні. Довсон спробував пригадати її ім’я зі Списку. Винагорода за неї була тисяча шістсот голосів, і їх можна було продати на аукціоні за непогані гроші. Ім’я пригадати не вдалося. Воно було якесь вигадане.

Жінка кліпнула очима.

Довсон невідривно дивився на неї, доки вона сама не відвернулася. Йому не потрібно було. Дороги були порожні. Він міг годувати її. Дістати їй трохи молока, велику склянку маслянки. Обручка глибоко в кишені штанів говорила йому, що буде нелегко.

Вона зсунулася в сидінні. Низько сховалася. І запитала:

— Куди ви мене везете?

— В Канаду, — збрехав Довсон.

На горизонті маячив здоровенний білий знак. Він повільно крутився на стовпі. Великими чорними буквами на білому фоні писалося: «Лише для білих».

Довсон запитав:

— Як щодо сніданку?

Вона витерла сльози, що покотилися з очей.

— Мені потрібно кудись, де безпечно.

Довсон знав, що вона більше ніколи не почуватиметься в безпеці.

Зрештою, мабуть, добре, що її спіткало це нещастя, подумав він. Вона прийшла до влади, повторюючи думки людей, які повторювали думки людей, які повторювали думки людей. Якщо цей рід не був ідентичний і такий же зіпсований, як роди Виправного дня, то Довсон ніхера в житті не розуміє. Історія врятувала цю жінку. Їй дали можливість, як Скарлет О’Гарі, пройти перевірку і розвинути справжню силу, власну силу.

Сльози трохи промили їй обличчя. Без засохлої брудоти вона мала не такий уже й поганий вигляд. Дивилася на поораний пейзаж зі здивованим виразом обличчя сновиди, яка прокинулася від довгого сну про світову рівність і гарантовані права людини. Довсон згадав. Її звуть Раманта.

Він припаркувався на гравійній стоянці біля придорожнього кафе, вони зайшли всередину й сіли за стіл із червоною скатертиною. Рюшеві бавовняні штори у клітинку звисали на вікнах. Пасували до гофрованого фартуха офіціантки, яка запитала:

— Що вам принести, дорогенькі? — її віддих солодко пахнув жувальною гумкою «Джусі Фрут».

Довсон запитав:

— А що є доброго? — музичний автомат тихо награвав музику кантрі.

Офіціантка вертіла ручку між двох пальців руки.

— Бурито з білими бобами «Булл Коннор»[198] непогане, — вона озирнулася на прохід на кухню через вікно. — І ще макарони з білим чедером «Єва Браун» дуже незлецькі.

Раманта тримала меню надто високо. Було очевидно, що вона за ним ховається. Жінка здавлено процідила: