Енн у Домі Мрії - Люсі Мод Монтгомері
— Гаразд, але поки що не кажи мені більше нічого про це, Гілберте. Я мушу подумати.
— Звісно. Час іще є. Тільки, якщо ми все ж його купимо, добре було б переїхати й обжитися там до початку зими.
Гілберт вийшов, а Енн відклала вбік сорочечки маленького Джема. Руки її тремтіли; більше вона не могла шити того дня. Зі слізьми в очах блукала вона своїм скромним маєтком, де була такою щасливою королевою. Будинок Морганів справді мав усі переваги, на яких наголошував Гілберт. Околиця була гарна, і сам будинок — достатньо старий, щоби мати традиції й статечну гідність, і достатньо новий, щоби бути сучасним та зручним. Енн захоплювалася ним, проте захоплення — це не любов, а вона так любила свій маленький Дім Мрії й усе в ньому — сад, про який дбала, як то робило ще стільки жінок до неї, сміхотливе сяйво струмка, що тихцем пробігав у дальньому його куточку, хвіртку між двома рипучими соснами, старий поріг із червоного пісковику, шляхетні осокори, дві крихітні скляні полички над каміном у вітальні, викривлену лиштву кухонних дверей, кумедні віконця на горищі, невеличку ямку на сходах. Усе це стало вже частиною її єства! Як вона зможе це покинути?
Цей будиночок, колись освячений любов’ю й радістю, освятили знов її власне щастя та горе. Тут вона провела медовий місяць, тут крихітна Джойс прожила свій єдиний короткий день, тут насолода материнством прийшла знову з появою Джема, тут вона чула солодку музику дзвінкого сміху свого синочка, тут біля каміна сиділи дорогі серцю друзі. Радість і смуток, народження й смерть зробили маленький Дім Мрії священним довіку.
А тепер вона мусить поїхати. Енн знала це навіть тоді, коли відхиляла Гілбертову пропозицію. Маленький будиночок став затісний для них, та й Гілбертові інтереси змушували їх переїздити. Його роботу, хай яку успішну, ускладнювало розташування їхнього дому. Енн розуміла, що так чи так їхнє життя в цьому любому місці мало невдовзі закінчитися, і знала, що мусить відважно дивитись у вічі фактам. Але як боліло її серце!
— Це буде, наче вирвати щось із мого життя, — схлипнула вона. — І, ох, аби ж лише знати, що тут оселяться добрі люди. Чи хай будиночок стоїть порожній — навіть це буде краще, ніж оселити тут якусь орду, яка нічого не знає ні про географію країни мрій, ні про історію, що дала цьому будиночкові його душу й індивідуальність. А коли сюди прийде таке плем’я, будиночок дуже швидко зруйнується — старі будинки швидко занепадають, якщо про них не дбати. Вони повисмикують усі троянди з мого саду, не стригтимуть осокорів… і огорожа буде, наче рот, у якому бракує зубів, а дах протече й тиньк обсиплеться… і вони затикатимуть вибиті вікна подушками й килимками… і все буде спаплюжене й брудне.
Уява Енн так послужливо змалювала майбутній занепад її маленького Дому Мрії, що завдала їй тяжкого болю, наче то вже відбулося в дійсності. Енн сіла на сходинці й гірко, нестримно заплакала. Там її знайшла Сьюзен і стривожено взялася розпитувати, що призвело до сліз.
— Ви ж не посварилися з лікарем, ні, пані Блайт, дорогенька? А як і посварилися, то не журіться. Для подружжів це звична справа — так мені казали, хоч сама я щодо цього й геть недосвідчена. Він перепросить вас і ви помиритесь.
— Ні, Сьюзен, ми не посварилися. Просто… Гілберт хоче купити будинок Морганів, і нам доведеться переїхати до Глена. А я цього не переживу!
Проте Сьюзен не поділяла її почуттів. Її помітно втішила перспектива оселитися в Глені. Щодо своєї посади вона нарікала хіба на те, що маленький будиночок був розташований так віддалік від села.
— Це ж буде гарно, ох, пані Блайт, дорогенька! Будинок Морганів дуже зручний і такий великий.
— Ненавиджу великі будинки, — схлипнула Енн.
— Ви не будете ненавидіти їх, коли у вас зо півдесятка діток знайдеться, — спокійно мовила Сьюзен. — А цей будинок уже нині замалий для нас. У нас немає кімнати для гостей, відколи пані Мур тут, і ця комора — найгірша з усіх, де я мусила працювати. Куди не поглянь — усюди куток. Та ще ми так далеко від світу. Бігме, тут нема нічого доброго, крім тих-ото морських виднокраїв.
— Можливо, далеко від вашого світу, Сьюзен, та не від мого, — кволо всміхнулася Енн.
— Я недобре вас розумію, пані Блайт, дорогенька, але, звісно, я не надто вчена. Та якщо лікар Блайт купить будинок Морганів — тут він слушно зробить, можете бути певні. Там є водогін, і просторі комори з буфетами, а льоху такого, кажуть, і на всьому острові нема. А тутешній льох, пані Блайт, дорогенька, як ви знаєте — не льох, а тяжкий смуток.
— О, Сьюзен, ідіть… ідіть геть! — розпачливо вигукнула Енн. — Комори, буфети й льохи — це ще не рідний дім. Чому ви не плачете з тими, хто плаче?[38]
— Ну, плакати я завжди була невдатна, пані Блайт, дорогенька. Я волію розраджувати людей, а не плакати з ними разом. І ви не плачте, пані Блайт, дорогенька, бо ще спухнуть ваші гарні оченята. Цей будинок теж дуже добрий, і вам своє відслужив. Але час тепер мати кращий.
Майже всі друзі були згодні з думкою Сьюзен. Леслі єдина цілком розуміла Енн. Вона теж довго плакала, коли почула цю звістку. Потім обидві подруги втерли сльози й узялися готуватися до переїзду.
— Оскільки ми вже мусимо поїхати — зробімо це якнайшвидше, щоб усе лишилося позаду, — мовила сердешна Енн із виглядом гіркої покірності долі.
— Ти полюбиш і будинок Морганів, коли його для тебе освятять безцінні спогади, — сказала Леслі. — Там гостюватимуть друзі, як робили це тут… щастя зробить його рідним тобі, Енн. Зараз це просто помешкання, та із плином років воно стане твоїм справжнім домом.
Енн і Леслі ще раз пролили сльози наступного тижня, убравши маленького Джема в його першу довгу сорочечку. Енн переживала це як трагедію аж до вечора, коли в нічній льолі перед нею знову постало її дорогоцінне маля.
— А потім будуть коротенькі штанята… а потім довгі… а тоді він стане дорослий, — зітхнула вона.
— Та ви ж не хотіли би, щоб він назавжди залишився немовлям, пані Блайт, дорогенька, правда? — озвалася Сьюзен. — Він такий милий у своїх гарнесеньких сорочечках, із-під яких видно крихітні ніжки, благослови Господь його невинне серденько. І подумайте, що
