Чуття і чутливість - Джейн Остін

знайшла в собі стільки героїзму, що вирішила залишити їх віч-на-віч, пославшись на те, що їй слід покликати Маріанну. І не тільки вирішила, але й зробила, причому найвеликодушнішим чином, мужньо зачекавши кілька хвилин на площадці, перш ніж увійти до сестри. Проте часу на заволодіння Едвардом більше не лишилося, бо радість змусила Маріанну тут же поспішити у вітальню. Ця радість, як і всі її почуття, була дуже бурхливою, а виражалася ще більш бурхливо. Вона простягнула йому руку і вигукнула з ніжністю люблячої сестри:

— Милий Едварде! Яка щаслива мить! Перед нею зникають ледь не всі негаразди!

Едвард спробував відповісти належним чином на її щирість, але в присутності таких свідків він не наважився сказати і половину того, що відчував насправді. Вони знову всі сіли і хвилини за дві мовчали. Маріанна переводила виразний, повний ніжності погляд з Едварда на Елінор, шкодуючи лише, що зовсім непотрібна присутність Люсі перешкоджає їм висловити все захоплення від цієї зустрічі. Першим заговорив Едвард: у неї хворий вигляд, чи бува не шкідливий їй Лондон?

— Ах, облиште, не думайте про мене! — відповіла вона палко, хоча її очі наповнилися сльозами. — Не думайте про моє здоров’я. Елінор же здорова, як бачите. Цього має бути досить для нас обох.

Таке твердження ніяк не могло полегшити становище ні Едварда, ні Елінор або пролити бальзам на душу Люсі, яка подивилася на Маріанну з виразом далеко не вдячним.

— А вам подобається Лондон? — сказав Едвард перше, що спало на думку, лише б змінити тему.

— Анітрохи. Я гадала, що знайду в ньому багато приємного, але не знайшла нічого. Ваш візит, Едварде, — ось єдина радість, яку він мені подарував. І слава Богу, ви точнісінько такий, яким завжди були!

Вона замовкла, але ніхто нічого не сказав.

— Мені здається, Елінор, — продовжувала Маріанна, — нам слід доручити себе піклуванням Едварда по дорозі назад до Бартона. Я вважаю, що ми виїдемо через тиждень або два, і, сподіваюся, Едвард не буде дуже незадоволений таким обов’язком.

Бідний Едвард промимрив щось, але що саме — не второпав ніхто і він сам у тому числі. Проте Маріанна, яка помітила його збентеження і без труда знайшла йому причину, найбільш їй приємну, була абсолютно задоволена і незабаром заговорила про інше.

— Ой, Едварде, який день ми провели вчора на Харлі-стріт! Такий нудний, такий нестерпно нудний! Але мені з цього приводу треба сказати вам дуже багато такого, чого зараз я сказати не можу.

З цією похвальною стриманістю вона відклала до іншого часу, коли вони будуть позбавлені сторонньої присутності, розповідь про те, що їх спільних родичів вона знайшла ще більш неприємними, ніж раніше, а вже його матір — так зовсім жахливою.

— Але чому вас там не було, Едварде? Чому ви не прийшли?

— Я обіцяв бути в іншому місці.

— Обіцяли! Але що значить така обіцянка, коли йшлося про зустріч з такими близькими друзями?

— Мабуть, міс Маріанно, — вигукнула Люсі, радіючи випадку трошки з нею поквитатися, — ви вважаєте, що молоді джентльмени ніколи не дотримуються обіцянок як у малому, так і у великому, якщо їм того не хочеться?

Елінор дуже розсердилася, але Маріанна, мабуть, не помітила шпильки, бо відповіла з цілковитим спокоєм:

— Ні-ні. Якщо говорити серйозно, то я переконана, що тільки сумління перешкодило Едварду прийти на Харлі-стріт. Я всією душею вірю, що сумліннішої людини на світі не існує. І всі свої обіцянки він виконує з незмінною точністю, якщо навіть справа буде вкрай дріб’язковою або не на користь його власним інтересам чи задоволенню. Він дуже боїться заподіяти комусь смуток, не справдити надії і зовсім позбавлений егоїзму — як ніхто серед тих, кого я знаю. Справді, Едварде, це так, і я не буду мовчати. Як? Невже ви ніколи не чули, щоб вас хвалили? Ну, в такому разі, вам не можна бути моїм другом. Адже всі, хто приймає мою любов і пошану, повинні миритися з тим, як я вголос віддаю належне їхнім чеснотам.

Проте на цей раз дві третини її слухачів воліли б, щоб вона віддала належне чомусь іншому, а Едварда це так мало підбадьорило, що він незабаром підвівся, збираючись відкланятися.

— Як, ви вже йдете? — вигукнула Маріанна. — Любий Едварде, не робіть цього!

І, відвівши його убік, вона прошепотіла, що Люсі, звичайно ж, піде дуже скоро. Але навіть такі запевнення були даремні, і він усе-таки пішов. Люсі, котра пересиділа б його, тривай його візит хоч і дві години, тепер не забарилася наслідувати його приклад.

— І чому вона взяла за звичку постійно бувати тут? — скрикнула Маріанна, щойно вони залишилися удвох. — Невже вона не бачила, що вона зайва? Яка досада для Едварда!

— Але чому? Ми ж усі його друзі, а з Люсі він знайомий набагато довше, ніж із нами. Цілком природно, що йому було так само приємно побачити її, як і нас.

Маріанна спрямувала на неї пильний погляд і сказала:

— Знаєш, Елінор, я терпіти не можу, коли так говорять. Якщо ж ти, як я підозрюю, просто хочеш вислухати заперечення, то тобі слід було б пригадати, що я для цього не годжуся. Я ніколи не принижуся до того, щоб у мене видурювали запевнення, яких насправді не потребують.

З цими словами вона вийшла з кімнати, і Елінор не наважилася піти за нею для продовження розмови, тому що дана Люсі обіцянка не дозволяла їй навести докази, які переконали б Маріанну, і хоч би якими тяжкими могли бути для неї наслідки оманливої думки, в полоні якої продовжувала перебувати її сестра, їй залишалося тільки змиритися з ними. Правда, вона могла тішитися надією, що Едвард постарається якомога рідше піддавати себе і її небезпеці вислуховувати недоречно радісні запевнення Маріанни і звільнить їх від повторення тих страждань, яких обоє вони зазнали під час останнього їхнього побачення. І сподіватися на це у неї були всі підстави.

РОЗДІЛ 36

Кілька днів по