Судний день - Ярослав Іванович Ярош

Левченко лише крутив головою.

– Не переконуйте мене, брати, я вже все вирішив. Мені і так вже світ немилий. Для козака велике щастя покласти свою голову на жертовник свободи. Вмерти за Україну – велика честь. Простіть, що не можу вас нічим обдарувати: зброю віддав джурі – хороший хлопець, нехай косить. Кінь піде зі мною – проведе в останню дорогу козака. А більше в мене нічого немає. Прошу лише взяти хлопців моїх до себе…

Левченко обійняв ще раз Бондаренка і Швачку, а тоді підійшов до свого коня і, не стаючи в стремено, вискочив у сідло. За якусь мить отаман виїхав з лісу і погнав у бік замку. Він ще один раз обернувся, здибив коня, махнув на прощання рукою і знову повернув до панської твердині.

У Лисянському замку був бенкет. Як завжди, шляхта гостилася, проте ця гулянка відрізнялася від звичайних, які відбувалися тут. Сьогодні в залі не було дам, а шляхтичі були при зброї, пили мало і переважно говорили про військові справи. Звичайно, головною темою розмови була «Колєйщизна», бунт хлопства, лайдацька ребелія. Проте як тільки в зал вбігав який слуга, всі тут же притихали, боячись, що він приніс звістку про гайдамаків.

Шляхти у бенкетному залі було дуже багато, бо тут зібралися пани зі всієї округи, котрі сподівалися знайти захист за високими мурами Лисянської твердині. Їхні сім’ї були в глибині замку. У дворі товклася челядь, лакеї, гайдуки, слуги та інший панський люд, якого пани взяли з собою. Було тут і чимало жовнірів та козаків з міліції.

Отже, у замку було багато людей, котрі при потребі могли взяти зброю і захищати від нападників замок. Де зараз гайдамацьке військо, ніхто достоту не знав.

– Панове, вони пішли на Білу Церкву. Багато хто їх бачив на білоцерківському шляху, – говорив один товстий пан. – Крім того, вони нахваляються, що дійдуть до самої Варшави. Нехай їх за то Перун трісне.

– Та вони з чортом знаються. Один день тут, завтра можуть вже під Лисянкою бути. Тук-тук, – приймайте гостей у хату, – відповідав інший.

Заговорив губернатор – статечний, сивий пан.

– Не лякай мені, вашмосць, гостей. Маю відомості, що колії таки поперли на Білу.

Але панок не заспокоювався.

– Мої гайдуки бачили тут, недалеко у лісі, озброєних бунтарів. То як вони тут опинилися, коли пішли на Білу, га, пане губернаторе?

– Вони таки пішли на Білу. А у лісі могли бачити простих збіглих хлопів, але їх нам боятися нічого. Мої люди впіймали рабуся, що розмовляв то з челяддю, то з міщанами, закликали їх до зради. У них ми перехопили листи. Зараз я вам прочитаю.

Губернатору принесли якісь папери, він почав читати:

– «До козаків, міщан, отців, запорозьких братчиків та простих посполитих города Лисянки. Ми, отамани Війська Запорозького, кажемо вам: лишайте панів і приєднуйтеся до нашого війська по дорозі на Білу Церкву. Звільнимо разом нашу святу ойчизну від нечистих ляхів – ворогів наших». Ну і таке інше, думаю, панство це вже буде нецікаво. Тут і печать. Отже, хвилюватися нам нічого, якщо галагани пішли на північ. Навпаки, мусимо згуртуватися і бити ворога з тилу.

Шляхта тихо слухала. Нарешті хтось запитав:

– А де та шельма, хотілося б поглянути на живого гайдамаку.

– Так, пане, покажіть нам гайдамаку, – підтримали й інші.

– Ну що ж, воля моїх гостей для мене священна, – сказав губернатор і віддав відповідні розпорядження.

Було видно, що Іван Левченко не хотів добровільно віддавати тих листів, бо вигляд у нього був кепський. Гайдуки сапаючи притягли його до зали у рваній сорочці, з розбитим носом, спухлими губами й синцями під очима. Його кинули на підлогу, та він поволі почав підводитися, щоб не лежати перед ворогами.

Пани обступили Левченка щільним колом. Гайдамака вовком зирив на них спідлоба.

– Дивіться, дивіться вражі пани. Он де стоїть смерть ваша, – прогарчав.

Гайдук, не чекаючи панського наказу, врізав Левченкові в пику. Той встояв на ногах лише завдяки тому, що схопився руками за когось із панів. Його тут же відіпхнули.

Гайдамака плюнув кров’ю собі під ноги.

– От бидло, – почулося з зали.

– Кажи, лотре, де зараз гайдамаки! – строго запитав губернатор.

Левченко важко дихав, витирав кров з рота.

– Хто де, – він перевів подих. Пани принишкли, чекаючи, що їм повідає полонений гайдамака. – Та точно знаю, що кілька з них зараз розважають панську малжонку, доки вельможний пан тутай займається справами політичними.

Запала пауза. Нарешті розчервонілий пан видав наказ гайдукам:

– Бийте лотра, пся крев!

Ті кинули його на підлогу й почали копати ногами щосили.

– Годі, а то ще вб’єте. Може, ще щось скаже, – зупинив гайдуків збирач податків Хічевський. – Говори, голубе.

Левченка підвели, козак запухлими очима поглянув на нього, тоді ще раз сплюнув кров’ю під ноги, даючи зрозуміти, що зневажає ворогів.

– Пся крев, – знову вилаявся губернатор.

– Не називай мене псом, пане. Сам ти пес кудлатий, і віра твоя собача. Пан, жид та собака – то є віра однака.

При цих словах гайдамака знову харкнув кров’ю.

– Прокляте бидло, він всю підлогу заплював, – скривився Хічевський. –