Древляни - Віктор Семенович Близнюк

сусідові хату, слуг послав на кукіль, і ті вже так постаралися — ні пшениці, ні трави, чорна латка, як погоріло. Розлютився тоді неборак і давай своїх полільників та женців на капусту сікти… і пішов з торбою в світ, а за ним сусід з ножакою. Ну, що ж він замав, дурень чумний? — Оникій потягся колючою борідкою до «земляка», ніби збирався відкрити ще якусь важливу таємницю, вид у нього був змовницький. Він обшастав темні закутки клуні, хоч тут, крім них, нікого не було, і перейшов на довірливий шепіт. — Слухай, що я скажу. Тікай, доки не пізно, од своїх комісарів, вони дурять людей обіцянками. Дурять і цькують сліпих на законну власть. А батько вчив мене — краще не тягайся з властю, не дратуй сильних, бо тебе ж з’їдять. До сильних треба з підходом: «Здравія желаю… що вволите, вшевродіє?..» Начальство, воно любить уваженіє. Ти поклонишся йому, воно погладить тебе, а тим часом, поки воно гладить, не зівай — лізь йому за пазуху, до живого… Чуєш? Плюнь, кажу, на всяку політику, з неї наїдку нема; гайда удвох на роздобутки, я навчу тебе, як жить…

Чмир затих, підняв із кутка насторожені очі, в яких теплилась надія: клюне чи не клюне? Але в погляді ротного він прочитав лиш одне: огиду. Люту огиду, більше нічого. Та навіть збагнувши, що підходить розв’язка, що вся хитромовність його даремна, Оникій судорожно упирався всім своїм єством, всім озлобленим мозком.

— Ти чого?.. Ти чого наступаєш, уражоний? Я добра тобі зичу, як-не-як — свояки, а ти зуби ціпиш. Не хочеш — оставайся з своїми голяками, додихай, тільки душу мою відпусти. Відпусти мене, бо однак Чмирів не стребите; ви, майбутники, сієте, та, рубаючи один одного, і женців по собі не залишите. А ми, Чмирі, — попомни моє слово, — доживемо до жнив, і ще ваші діти хліба у нас проситимуть.

— Так от, Чмире, — сказав ротний з притиском, з нервовим тремтінням у голосі: — Так от. Щоб чмирівське поріддя не зжерло народ український, і революцію нашу в самому зачатті, і труди наші криваві, виношу вирок тобі — наглу смерть. Це тобі амінь і остання моя крапка. — Ротний вихопив наган, Чмир інстинктивно закрив обличчя руками, затулив отерпле життя, мов крадену булку, і ротний всадив кулю в схрещені п’ятірні. Синій короткий спалах на мить розірвав пітьму, фосфорично зблиснула цвіль по кутках.

Ротний вийшов на світло, в очах було сухо й жовто. Змахнув павутину з чола, та тільки розмазав слиз; губи, долоня, рукав шинелі — все було слизьке й маручке, він гидливо сплюнув, але й плювок не звільнив його душу від наростаючої огиди до себе… убив. Лице одразу посіріло й осунулось, він наддав ходи, якось нервово запнувся в комір і пішов од сарая, спустошений вибухом наївної жорстокості. Йшов знівеченим садом, який обгризли коні й стоптали бійці, і на думку спливали слова, десь почуті або ж вичитані з книг: «У мене таке відчуття, ніби ваша милість… тре мою руку тертушкою. Не поводьтесь з нею жорстоко: адже вона ні в чому не повинна… безсердечно зганяти свою злість на такій маленькій частині тіла…»[2] Ротний силкувався згадати, де він чув ці слова, хотів збагнути, чому саме вони спали на думку, але щось заважало йому; це щось було картою з червоними жилками залізниць, і карту України розсікала навпіл шабля поручика…

Людина, яка виросла на землі і в землі, в дитинстві їла й спала у піщаній борозні, не раз тонула в Поліських болотах, гноїла свою молодість у солдатських окопах, — така буденна земна людина жила й мислила по-буденному. І треба було надзвичайне душевне потрясіння, щоб вона звернулася до неба, до вітру, до сонця урочим віршованим словом.

На хрестах бойових доріг Розпинають нас вітри, І степи лягають до ніг, Мов продимлені прапори.

Ротний шептав ці слова, приголомшений величчю завершального походу і того світу, що відкривався їхнім очам.

Розкрилений на всі чотири сторони, пломенів багряний Таврійський степ. Мов з небесної висі було видно, що земля кругла, що вона пливе, як Ноїв ковчег, безмежними водами вселенства… Було видно, як степ могутнім крилом угинався за обрій, як сідало сонце в далеких водах, а з-під сонця, з палаючих хвиль, зринали, виходили батальйони, полки, дивізії; вони виходили ніби з вогню, з фантастичного горна богів, і горіли на сонці будьонівки, зблискували багнети, кумачем пломеніли знамена.

На штурм Перекопу йшла Південна армія.

Ротний їхав у кінному строю, поруч нього їхала Килина: вона вже не скидалась на обідране циганча, вона була бійцем сангрупи, новенька військова шинеля облягала її струнку дівочу постать, а шкіряний кашкет робив її схожою на козачка. Вони їхали поруч, підсвітлені сонцем, зрідка переглядалися, і ротний кивав їй згорда: «Казав же, буде похід до моря, і ми йтимем в одному строю…»

В суворих лавах полків і дивізій не було відособлених підрозділів, не було відокремлених боєодиниць, поділених на чини й ранги. Всі були злиті воєдино, всіх захопив наступальний ритм похідних колон. Кожний, від командарма Фрунзе до полкового писаря Сіроштана, відчував вирішальну значимість подій, котрі чекали їх за Турецьким валом. Кожний розумів, що від сьогодні круто зміниться доля країни і його власне життя. Ротний не знав тоді, що попереду в нього будуть не менші битви — з голодовками, з болючим зневір’ям, з перемогами й відступами. Килина не знала, що не вічно іти їм ось так, плече в плече, доведеться бути й самотньою, доведеться з купою дітей пережити ще не одне лихоліття. Вони не могли передбачити складні повороти у власному житті, але вони твердо вірили: що б там не було, лавина, яку вони зрушили, — лавина революції — не зупиниться…

Таврійський степ, багряний захід сонця і рух наступаючої армії — це було небуденне видовище. І небуденні слова зринали