Тема для медитації - Леонід Григорович Кононович
Юр посміхнувся.
— Он воно що!.. Було це дуже, дуже просто... Річ у тому, що тут попрацювали чарівники, розумієте? Як відповів мені один кагебіст словами з пісні Марка Бернеса: «Почему, дружок? Да потому что я жизнь учил не по учебникам! Просто я работаю... просто я работаю волшебником!»
Він зітхнув і, припаливши ще одну цигарку, розповів про всю оту провокацію, внаслідок якої було заарештовано Леляну. Коли він скінчив, Чумак підвівся із-за столу і пройшов туди-сюди по кімнаті.
— Елементарна підставка... — озвався він урешті. — Коли не хочуть засвічувати провокатора, то здійснюють отаку оперативну комбінацію. Але ж ти й улип, чоловіче... ворогові такого не побажаєш!
— Але ж хто... хто був провокатором — ось що й досі не дає мені спокою! — вигукнув Юр.
— Стоян, звичайно.
— Ви впевнені?
— Я старий конспіратор... і знаю, як робляться отакі підставки! — гірко посміхнувся Чумак. — Врешті, цей хлопчина підозрювався нами й раніше... Тобі ж, мабуть, невідомо, що він крутився серед наших аж до дев’яносто першого року?
— Не може бути!..
— А чому ти так думаєш? Кагебе спрацювало чітко: з тебе зробили провокатора і змусили покинути Україну, а він зостався на місці й, користуючись знайомством із Леляною, проник у наше середовище... З його іменем пов’язувалися й подальші арешти, зокрема, й на факультеті журналістики... просто не було певности, що здав цих людей саме він!
Чумак сів у фотель і, глянувши на Юра, знову посміхнувся.
— Ось як роблять провокаторів! Кепська справа, друже мій...
— А зараз чим він займається?
— Стоян? Торгує кольоровими металами! Такий бізнесмен, що ого...
— То це він вам звістив, що мене убили?
— Ні... Леляна казала!
— Хто? — не зрозумів Юр.
— Ну, Леляна ж... — Чумак побачив його здивування й посміхнувся. — Леляна... котра фігурувала в цій справі! Ти що, забув?
Юр страшенно зблід.
— Не може бути! Вона ж померла в таборах!..
— Коли це?! — витріщився на нього Чумак.
— Наприкінці сімдесятих! — вигукнув Юр, атолі затинаючись, розповів, як його занесло вночі на отой цвинтар. Він розказав геть про все — тільки оту спробу вкоротити собі віка обминув мовчанням, тому що цей спогад і досі обпікав його соромом.
— Нічого не розумію! — стенув плечима Чумак, вислухавши його плутану розповідь. — Я з нею давно вже знайомий... ми разом працювали в Києві! Та й узагалі це якась нісенітниця... коли в’язень умирає в таборі, то його там же й ховають! Ніхто нікуди його не вивозить, ще чого... А ти дивився, що було написано під портретом?
— Ні... але на фото була вона, вона! Послухайте, може, ми говоримо про ріжних людей?
Чумак рішуче встав із-за столу і підійшов до шафи.
— Як же ж це ми маємо балакати про ріжних людей... Ось же вона видала збірку поезій! І тут її портрет... поглянь!
Юр узяв до рук тоненьку книжечку — і побачив фото: юне дівоче лице з червоними, мов калина, вустами, у вінку з осінніх квітів, й очі, що сяють мов дві зорі... Не тямлячи себе, він перевернув книжку — і прочитав: Леляна Стоян.
— Чому, — тихо спитався він, — чому її прізвище Стоян?!
Чумак застромив руки до кишень і понурив голову.
— Вона його дружина! — озвався він урешті. — А ти не знав, еге? Вона вийшла за нього заміж... Давно, іще десять років тому! У них троє дітей. І мешкають вони тут, у райцентрі.
Юр знеможено заплющив очі. Діткливий, фізично відчутний біль, який викликала в ньому ця звістка, раптом погас, і він побачив перед собою горбкувате осіннє поле, дерева понад шляхом, що нагинаються од вітру, і далеку риску овиду, над яким жене й жене буревієм розкошлані сірі хмари; й тоді йому подумалося, що пора збиратися додому. Він почувався таким змореним, що буквально не міг поворухнути ні ногою ні рукою; сягнувши до кишені, він помацки відшукав оту грудку і вирішив, що прийме дозу, нехай тільки розпрощається з Чумаком.
— Ви... бачитеся з нею?
— Ми розмовляли сьогодні вранці! — сухо відказав Чумак.
Юр знову замовк і якусь хвилю просто дивився перед собою, не бачачи нічого, крім картини осіннього поля, де на обрії летять і летять важкі олив’яні хмари.
— Який у неї телефон?
Чумак глянув на столі, а тоді підвівся з фотеля.
— Один момент... це в записнику!
Коли він вийшов у сусідній покій, Юр знову роззирнувся по кімнаті. Тут і справді нічого не змінилося... змінився він сам, його особистість, те, що Чумак назвав ідеалами! Він посміхнувся, згадавши це слово. Затим ще раз обвів поглядом кабінет — і посмішка завмерла на його вустах, а лице зробилося, мов крейда.
З темряви на нього дивився білий нав.
Юр заплющив очі, а тоді розплющився знову, та видіння не щезало: маленький лисий дідок дивився на нього, і його білина гостро й неприродно світилася у сутінках покою, насилу освітленого настольною лампою.
— Тримай! — сказав Чумак, заходячи до кабінету. — Чого це ти такий блідий?
Юр безтямно глянув на нього, а тоді перевів погляд на білу потвору, котра й не думала щезати.
— На що це ти дивишся? — поспитав Чумак, озираючись. — На оцього боввана, чи що?
— А ви... ви теж його бачите?!
Чумак зареготався.
— А чом би й ні! Ти що, друже, блекоти наївся? Це ж Ленін!
Юр вилаявся й, не кажучи більше ні слова, підвівся і підійшов до полиці.
Це був гіпсовий б’юст. Втямивши це, він хитнувся назад, а тоді простяг руку, помацав його — і смертельний холод обпік долоню, проникаючи у самісінький мозок. Він відсмикнув руку й, поволі відступаючи, повернувся на своє місце. Тепер йому стало зрозуміло, звідки узявся у його снах оцей білий нав — маленьким він десь побачив отаке гіпсове одоробало й воно так вразило його уяву, що цей образ ліг у самісіньку підсвідомість і став жахом цілісінького життя.
— Навіщо... навіщо ви поставили його тут?
— Нехай стоїть... нагадує про молодість! Він хліба не просить Колись же ж і я був комуністом... — Чумак зареготався. — Аж дивно часом, як згадаю!
Юр криво посміхнувся Виходить, сни були пророчі — цілісіньке життя він воював із
