Судний день - Ярослав Іванович Ярош

Гайдамацьке військо росло. З кожним днем сотні нових повстанців вливалися в нього. Люди брали в руки зброю й записувалися до війська – кожен чоловік прагнув стати на захист своєї землі. Однак старшини не всіх охочих брали із собою: сили і так було достатньо, щоби взяти під свою руку козацькі землі. Набагато важче – втримати їх. Залізняк розумів, що незабаром прийде той час, коли каральні війська прийдуть сюди: чи то польські, чи, навіть, московські. Головне зараз було взяти Лисянку, Білу Церкву і Умань, а вже звідти перекинути повстання на Поділля і Волинь. За цей час необхідно сформувати козацькі полки і сотні, озброїти їх, забезпечити припасом і добре навчити. І це все робилося.

Із розширенням війська дисципліни й войовничого запалу не убувало. І помилявся той, хто не вірив у це, бо саме недооцінка супротивника багато в чому губила панські гарнізони. Вони були розкидані по воєводстві і кожен сякий такий довудца намагався загасити бунт хлопства своїми силами. Так і було розгромлено всі гарнізони, перебито ватаги конфедератів, а козацьку міліцію роззброєно та в більшості завербовано на свій бік.

Кістяк повстанського війська складали бувалі запорожці й гайдамаки, чиїм ремеслом вже давно була боротьба з панами. Вони чудово опанували тактику блискавичного нападу та відступу. Вони відчували до панів неабияку ненависть, тому завзяття їм не бракувало. А ще в нагоді коліям ставала своя земля: степ, ліси, ріки – все рідне, знайоме.

Новобранці, маючи таких ватажків, виконували їх накази швидко та ретельно. Ці люди були завзяті, звиклі до холоду та спеки, легко переносили втому та голод. Тяжка праця зробила їх дуже витривалими, а ненависть до панів додавала неабиякої завзятості. Крім того, це не були прості селяни: діди їхні були вольними козаками, що пам’ятали Сірка, Палія, Гордієнка. І не один колій, ідучи до війська, витяг із схованки дідівську шаблю.

Виконуючи свій задум по захопленні Лисянки, Залізняк вибрав найбільш організовані полки, і ночами, ведучи їх по лісах, рушив з Богуслава на південь. Обозу не брали, щоб не переобтяжувати свій рух. Іншу частину війська було відправлено на білоцерківську дорогу, щоб заплутати панів. І доки пани думали-гадали, Залізняк привів своє військо під саму Лисянку – і гайдамаки залягли в дрімучому лісі, чекаючи свого часу.

Лисянський замок височів над містечком, як неприступна скеля. Селянські хати здавалися проти нього ніби нікчемні мурахи проти людини. На підтвердження своєї величі замок мав шість високих башт, які, наче безсонні вартові, пильнували, оглядаючи з височини навколишню околицю своїми очима-бійницями.

От від тих невсипущих очей, а ще від чужих вух і ховалися гайдамаки в глибокій лісовій балці, зарослій ліщиною. Вони не палили вогню, не курили люльки, а лише гризли сухарі та зло дивилися на замок.

– Як же ж ми його добувати будемо: чи з поля, а чи з лісу, чи з річечки-невелички? – перекрутив слова пісні один з вартових, що лежали на галявині у кущах та спостерігали за замком.

– А що тут гадати: у нас отамани головаті, вже, мабуть, все обміркували. Недарма нас сюди вели ночами по вовчих стежках.

– Еге, ще й запитували по війську, чи не знайдеться сміливець, що готовий життя віддати за нашу справу. Палець даю: щось на думці мають, а нам не говорять.

До них підкралися Бондаренко зі Швачкою.

– І добре роблять, що не кажуть, а то б вже пани почули: ґелґочете тут, як гусаки, – тихо, але з притиском мовив Іван.

Вартові притихли.

– Що тут? – запитав Швачка.

– Тиша. Пани не висовуються. Лише час від часу роз’їзд вискочить, покрутиться по околиці і знову – шусть у браму, – відповів вартовий.

Бондаренко хотів ще було «висобачити» вартових, як раптом оглянувся, почувши тупіт кінських копит.

– Що за чортівня?

За хвилю з-за дерев вийшов Іван Левченко, ведучи за повід коня.

– Іване, трясця тобі, ти що, з дуба впав?

Левченко став перед побратимами.

– Я вас всюди шукаю.

– Іване, стань лісовиком і розчинися між деревами, бо панам тебе за версту видно.

Левченко махнув рукою.

– Та годі вам. Я попрощатися прийшов.

– Що, а куди ти зібрався, яка муха тебе вкусила? – гарячкував Бондаренко. Іван передав повід вартовому, а сам відповів тихо:

– Зібрався я, хлопці, до нашого, козацького раю. Годі з мене вже воювати, набридло. Хоча, якщо зловите шельму Канівського, віддячте за мене.

Швачка поглянув на Бондаренка.

– Отамане, схоже, нашому Іванові справді шпак у голову залетів. Ти хочеш піти до раю через пекло? Повір мені, брате, Лисянську браму тобі відкриє не святий Петро, – твердо заговорив Бондаренко, збагнувши, що5 саме надумав побратим.

Левченко посміхнувся вперше за довгий час, ніби й справді збирався не на смерть, а до своєї дівчини.

– Згадайте мене, хлопці, добрим словом і вибачте, якщо комусь насолив.

Швачка узяв його за руку.

– Облиш, брате, куди ти зібрався, ще наша робота не дороблена, чарка недопита. Ти ж молодий іще, ти на полі бою нам потрібен будеш. Нехай собі старші йдуть, що вже нажилися й вкрили своє ім’я козацькою славою.