💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак

Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак

Читаємо онлайн Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак

Ні, Робер досі не повертався. Леоні, навіть іще не скинувши капелюшка й смушкового жакета, відчинила секретер і взяла ключа від скрині, пригвинченої до її ліжка в головах і «перевдягненої на нічний столик», як казав П'єро. Фальшивими скриньками були замасковані важкі металеві дверці. Леоні набрала шифр, відчинила скриню й поклала на поличку акт з підписом Люсьєни Револю. Потім, узявши лампу, пройшла до хлоп'ячих кімнат. Помітивши світло за дверима П'єрової кімнати, вона, своїм звичаєм, зайшла не постукавши. П'єр, як це йому траплялося частенько, читаючи в ліжку, заснув; книжка лежала на ковдрі. Спав він напівсидячи, в незручній позі, задерши голову й простягши шию так, наче його мали скарати на горло. У головах олівець, аркушики паперу, розкішний зошит у шкіряній оправі — розгорнутий. Низенька лампа освітлювала сторінку, вкриту виразними, дбайливо виведеними літерами, — П'єр завжди так переписував свої вірші. Озброївшись лорнетом, Леоні неприязно вчитувалася в текст, що видавався ніби й зрозумілим, а проте второпати змісту вона ніяк не могла.

Кібела дивиться на Аттіса, що заснув, і думає:

Він спить. Самих богів примушу я мовчати, Усе понищу я вкруг Аттіса, що спить. Сон підломив твого стрункого тіла віть, І руки простяглись, обнявши луг квітчатий — Дві змійки лагідні, що мов стомились жить. Кібелу потрясло аж по самі глибини Це тьмяне зречення, безлюбосне, безвинне.

«Що воно таке? — питала Леоні саму себе. — Що воно має означати?» Не знати чому ці вірші викликали в неї обурення.

Я опов'ю твій сон глухим дзижчанням мух,— Його здаля протне лиш півень галасливо. Незнаний сплящому небес гнітючий дух, Ні пахощі оці, що з мене смокче злива, Ні прагнення цього грімкий зі сходу рух, Ні сліз струмки, що так блищать у листі блідо. Стріває уві сні він німфу Сангариду, Яку гойдає хвиль безсонна течія. Я ж… Океан мене підточує, руйнує… Не можу сплести рук, ніяк не пригорну я… Безформна владарка, що проти німфи я?! На мій безмежний лоб приплив скорботний горне Хіба слизьких медуз та водоростя чорне.

Звідки у Леоні виникла оця прихована злоба, оце ганебне бажання порвати, пошматувати на клапті гарненький англійський зошит? Вона неспроможна була зрозуміти це. Не знала вона й того, що така сама ледве стримувана лють опановувала й П'єра і що в ті хвилини, коли вона його майже ненавиділа, вони були, як ніколи, подібні між собою — не подібністю думок або почуттів, а тією темною жадобою руйнувати, якої вона сама в собі боялася, — отже й тепер, відійшовши від столика до вікна, вона притулилась на мить чолом до шибки. П'єр злякано скрикнув: «Хто там?»

— Це я… Робер не повернувся?

— Він не баритиметься сьогодні… Хотів зайти туди на хвилинку, може, почує там щось нове…

П'єр позіхнув, показуючи ріденькі зуби.

— А ти, мамо, дізналася що-небудь?

— Так, я була у них.

.— Ти ходила на Біржову площу?

Сон у нього раптово розвіявся. П'єр поглянув на матір суворо й недовірливо.

— То мій обов'язок, — сказала вона.

«Яке лицемірство!» — подумав П'єр. Але мати ніколи ще не була так щиро впевнена, як сьогодні: вона виконала свій обов'язок щодо синів… Та ще, може, й попередила вчасно Люсьєну.

— Добре, що я пішла туди. Можеш собі уявити — ця бідолашна жінка ні про що й не підозрювала… Ну, звичайно, останніми днями вона дуже турбувалася, та все ж не думала, що катастрофа така близька…

— Що ж ти їй сказала?

Леоні Костадо стала на дибки: яке він має право допитувати свою матір, та ще таким тоном? Можна подумати, що він її в чомусь підозрює.

— Ні, мамо, я просто хочу знати, та й годі…

— Я не зобов'язана складати звіт якомусь шмаркачеві. Поговорю з твоїм братом, коли він повернеться. А ти спи, і щоб я тебе не чула більше.

Вона вийшла з кімнати, забравши з собою лампу. Але повелась так не тому, що розсердилась: вона зрозуміла, що краще буде порозмовляти з Робером наодинці, без цього скаженого хлопчиська. Ледве встигла вона перевдягтися по-хатньому, як почула шарудіння, — Робер ключем намацував щілинку в дверях. Вона кахикнула, щоб показати, що не спить і чекає на нього. Він зайшов, тримаючи пальто на руці. Леоні відзначила, що костюм дуже личить йому і що цей стрункий хлопчина виглядає елегантніше, ніж кремезний Гастон. І хоча вона віддавала перевагу чоловікам такого типу, як її старший син, почуття справедливості змушувало її визнати, що в Роберові більше витонченості, більше «породи».

— Звичайно, на балу її не було, — сказав він своїм нерішучим, млявим голосом, що так дратував матір. — Здалеку я побачив Жюльєна Револю, та так і не протиснувся до нього в натовпі. Здається, дехто з його приятелів уже дав йому відчути, що він тут — небажаний гість… Тоді я поїхав на Біржову площу… Та їх уже не було — подалися кудись.

В цю мить увійшов П'єр, босий, у піжамі, скуйовджений. Пані Костадо вигукнула:

— Я ж тобі наказала спати!

— А мій сон не слухається твого наказу.

Відгуки про книгу Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: