Ведмеже місто - Фредрік Бакман

Мама сидить біля кушетки, тримаючи в руках долоні доньки, обоє тремтять. Донька притуляється чолом до маминого.

— Ми це переживемо, мамо.

— Люба моя, не ти повинна мене втішати, а я тебе…

— Ти й утішаєш, мамо. Ти так і робиш.

У Міри знову дзвонить телефон. Майя розуміє, що це з адвокатської агенції. Вона киває мамі, гладить її по щоці, мама цілує її і каже пошепки:

— Я буду близько, в коридорі. Я тебе не лишаю.

Їхні руки далі тремтять.

Десять років Давід готував своїх гравців до саме цієї миті. Змусив їх усім пожертвувати, стерти себе на порох, навчив витримувати напруження, навіть коли тріщать плечі й гуде шия.

Заради чого це, якщо вони не виграють зараз фінал? Навіщо тобі гра, якщо не прагнеш стати в ній найкращим?

Давід завжди мав глибоке переконання, що стосувалося хокею: світ за межами льодової арени ніколи не повинен втручатися у світ всередині неї. Вони повинні лишатися чітко розмежованими. Назовні, в реальності, життя складне, страшне й важке, а всередині, на арені, — усе просто і зрозуміло. Якби Давід не провів такої чіткої межі між цими світами, його хлопці з усім тим лайном, яке вивалювали на них назовні, в реальності, зламалися б іще в дитинстві. Льодова арена була їхньою зоною волі. Їхнім єдиним щасливим місцем. Ніхто не міг цього відібрати у них: тут вони були переможцями.

Це стосується не тільки хлопців, Давід сам почувався на асфальті дивно і непристосовано, але на льоду ніколи не мав таких відчуттів. Тут останнє місце, де ще має значення дія колективу, де спершу — команда, а потім — ти, де клуб важливіший за індивіда. Але як далеко можна зайти, захищаючи свій всесвіт? Яку частину лідерства становить те, що ти кажеш, а яку — те, що замовчуєш?

Медсестра чудово знає, хто така Майя, але намагається цього не показувати. Її чоловік — Кабан, один із найкращих Петерових друзів, вони пів життя грали разом у хокей. Та однаково, коли вона щойно минала в коридорі Петера й Міру, вони її ніби не впізнали. Говорили з нею наче через скло, але вона не образилася. Їй уже доводилося з цим мати справу — це через травму, тому вони бачать тільки її медичну форму, а не обличчя. Медсестра звикла, що пацієнти і їхні близькі бачать у ній тільки її роботу аж так, що забувають, що вона людина. Але це нічого. Насправді від цього вона ще більше пишається своєю роботою.

Залишившись у палаті наодинці з Майєю, вона схиляється до неї і каже:

— Я знаю, що це жахливо неприємно. Ми постараємося зробити все якомога швидше.

Дівчинка дивиться їй в очі й киває, міцно закусивши губи. Медсестра завжди намагається зберігати професійну дистанцію, саме цього вона навчає молодших колег. «Сюди будуть приходити люди, яких ви знаєте, ви повинні ставитися до них як до пацієнтів, це питання лідерства», — зазвичай каже вона. Але зараз слова печуть їй у горлі.

— Мене звати Анн-Катрін, мій чоловік — давній приятель твого тата.

— Майя, — пошепки відповідає дівчина.

Анн-Катрін ніжно торкається долонею до дитячої щоки.

— Майє, я вважаю, що ти дуже відважна.

Петер їде з Бйорнстада назад до Геда. Іде до лікарні, готовий тріумфально розповісти Майї, що Кевіна затримала поліція. Що існує справедливість. Заходить в палату і бачить Майю. На світі нема нічого крихітнішого за власну дитину на лікарняній кушетці. Не існує ніякої справедливості. Петер сидить поруч з донькою і плаче, бо він ніколи не зможе когось убити. Врешті він запитує:

— Майє, що я можу зробити? Скажи, що я можу зробити…

Дочка гладить тата по щетині.

— Можеш любити мене.

— Так, завжди.

— Так, як любиш хокей і Девіда Боуї?

— Навіть більше, Огризочку, набагато більше.

Тоді Майя сміється. Як не дивно, але саме прізвисько «Огризочок», якому вже десять років, її розвеселило. У свої п’ять Майя з'їдала все яблуко, разом із огризком. Коли їй виповнилося дев’ять, вона змусила тата припинити так її називати, але потім весь час за цим сумувала, ніколи не кажучи про це вголос.

— Мені потрібні дві речі, — прошепотіла Майя.

— Давай я вгадаю: Ана і гітара? — питає тато.

Майя киває. До палати заходить Міра. Батьки швидко стискають одне одному пальці. Петер уже майже виходить за двері, коли донька гукає йому:

— Тату, тобі треба поговорити з Лео. Бо він страшенно злякається.

Мама з татом перезираються. Скільки ще років їхнє серце буде розриватися, ніби від інфаркту, коли вони згадуватимуть цю мить? Єдина людина, котра сьогодні не забула про молодшого брата, була його старша сестра.

Анн-Катрін сидить в ординаторській, не відводячи погляду від стіни. Вона, як і всі, чула, що поліція затримала Кевіна, але їй одній з небагатьох відомо, чому Майя в лікарні, тож вона розуміє зв’язок одного з іншим. Майя не впізнала Анн-Катрін, Кевін теж не впізнав би, хоч вона й сиділа на трибунах майже щоматчу відтоді, як він грав у дитячій команді. Чиїсь батьки залишаються безликими для деяких дітей.

Анн-Катрін надсилає смс своєму синові: «Хай щастить сьогодні». Бубу миттю відповідає: «Кев?? Ти щось чула??». Мама пише неправду: «Ні. Нічого. Милий, спробуй зосередитися на хокеї!». Минає кілька хвилин, і Бубу відповідає: «Я виграю заради Кева!!!». Мама тяжко сковтує слину і пише: «Я тебе люблю». Бубу відповідає, як усі підлітки: «Ок».

Анн-Катрін відхиляється на спинку твердого стільця, піднімає погляд на стелю і думає про всіх дітей, яким зараз так боляче. Чого лишень не побачиш у цій лікарні. Саме тому стільки її колег беруть лікарняні. Медсестри й лікарі не мають перерв ані на літні тренування, як-от у хокеї, ані фіналів, ані пауз. У них весь час сезон, день за днем, і від цього можуть ламатися навіть найміцніші. Навіть люди з Бйорнстада.

А коли навіть найміцніші не мають сил — хто ж тоді поведе інших?

Давід почав вставати й кашлянув, щоб привернути увагу хлопців, але спинився, коли побачив, що вони вже розсідаються. Але не через нього, а через Беньї. Хлопець стоїть посередині автобуса, по черзі дивиться кожному з них в очі, врешті зупиняє погляд на Філіпові,