Побачити Алькор - Володимир Львович Єшкілєв
— Значить, Карна також спадкова жриця, — Костиганов згорнув малюнок і поклав до кишені. — Я не здивований, Суверене-Зовсім не здивований. Уся верхівка «Ока Півночі» — спадкові. Доньки чаклунок і ворожбиток. Золоті дітки української відьмократії. Матуся Руни також займається так званою «народною медициною». Нашіптує над хворими органами, знімає з них прокляття і пристріти.
— Ти з нею знайомий?
— Ні, — похитав головою Пітер. — Не мав такого задоволення.
— Руна легко пішла на контакт?
— Відносно легко. Вона ще дуже молода і дуже перелякана. Боїться, аж труситься.
— Карни?
— Ні, Суверене, вона боїться не Карни. Вона нас боїться.
— ?..
— Їй сказали, що жерців їхнього ковену повбивали масони.
— Ну, ми завжди у всьому винні, — посміхнувся Командор. — Але, попри всі її фобії, Руна може стати нам у пригоді.
— Я теж такої думки.
Подальшій розмові про Руну завадив офіціант. Він приніс ескалопи й овочеву закуску. Віддавши належне ніжному м'ясу, броколі й авокадо, Командор провадив далі:
— Ти це, брате, вірно підмітив про відьмократію. За нашими даними, в Україні почався активний процес відродження чаклунських ковенів. Подейкують, що десь на Тибеті вже висвятили Верховну жрицю для ковенів України. Уявляєш? Ще кілька років, і вони почнуть ставити під контроль наших політиків першої лінії.
— Гадаю, вже почали.
— І нам, дорогий брате, не варто ігнорувати ці тенденції.
— Що ви маєте на увазі, Суверене?
— Для початку нам треба мати своїх людей у жрецькому середовищі.
— «Кротів»?
— Так.
— На мене не розраховуйте.
— Ми ще про це поговоримо, брате. — Командор підніс келих, немов хотів проголосити тост, але випив вино мовчки.
— Що робитимемо з Дроном? — спитав Костиганов після довгої паузи.
— Віддамо йому Машину Проклять.
— Це буде розумним кроком?
— Гадаю, що так. Нехай пограється з вищими силами, — недобре вищирився Командор.
— А як ми потім повернемо Машину?
— Це вже мої проблеми.
— Вам видніше, Суверене, — погодився Пітер, перед тим ретельно розжувавши шматок ескалопа. — А м'ясо вони все ж таки трішечки пересмажили.
Розділ 50
Велика Асамблея Іоаннітських лож почалась рівно опівдні в день літнього сонцестояння. Великий Майстер провів церемонію, в котрій взяли участь більше тридцяти делегацій з усіх країн світу. Поки брати в Залі Асамблей тесали символічний камінь, їхні жінки та подруги готували святкову агапу для кількох сотень гостей Храму. Кулінарні аромати у приміщеннях Храму героїчно змагались із запахами індійських благовоній і, зрештою, перемогли. Запах насиченого прянощами смаженого м'яса дістався навіть обсерваторії.
У перерві між ритуалом і святковою агапою, коли більшість братів уже підтягнулась до дверей трапезної, Командор підійшов до брата Тіми.
— Як настрій? — Суверен тричі обняв адвоката.
— Святковий, — на обличчі брата Тіми розквітла привітна посмішка.
— До тебе, брате, в мене є пропозиція.
— Слухаю тебе, брате.
— Ти вже, напевне, чув про Вазлюка?
— Так. Жахлива історія.
— Ми з'ясували деякі цікаві факти з його біографії. Він народився в родині, віддавна пов'язаній з угорською лінією Червоної Гілки.
— Це перевірена інформація?
— Так, ми провели розслідування в тому містечку, де народився Вазлюк. Здається, воно називається Міжгір'ям. Мати Вазлюка, угорка за походженням, була онучкою мага, окультиста і заклинателя духів Ондора Ревуса. Цей добродій ще наприкінці дев'ятнадцятого століття заснував у Трансільванії відгалуження ордену Червоної Гілки. Зібрання жреців відбувались у його будинку, де маг обладнав жертовник. Помер Ревус перед Першою світовою війною. Про його наступників невідомо нічого, окрім кількох імен. Судячи з особливостей того татуювання, яке ми знайшли на тілі Вазлюка, його предок, скоріше за все, отримав жрецьке посвячення в Мюнхені, в орденському храмі під назвою «Зірка Друїдів». Ритуали в цьому храмі регулярно проводились до тисяча дев'ятсот дванадцятого року, а потім ще кілька років за нацистських часів. Між іншим, і німецьке і угорське відгалуження ордену сповідували виразну антимасонську ідеологію. Вони, до того ж, допомагали нацистам виявляти і знищувати масонів.
— Так ось звідки у нас це вчення, — похитав головою адвокат. — Брат Олександр мав неабиякий родовід.
— Так, брате, неабиякий. Саме Вазлюк, за нашими даними, передав вчення Еріканові, і той створив синтетичне вчення «Око Півночі», у якому перемішав практики сибірських шаманів з кельтською традицією Гілки.
— Небезпечна суміш, — оцінив брат Тіма. — До речі, ти знаєш, брате, що у кілера, який вбив Поліну Агамову, люди Сулименка знайшли смартфон? Вони, я думаю, тепер пробивають локації анонімних дзвінків.
— Дякую за інформацію, брате.
— Та нема за що. Ти мені, я тобі… А де, до речі, наш спільний знайомий брат Пітер?
— Напевне, повернувся на батьківщину. Я чув, у нього там проблеми з бізнесом.
— Якщо будеш з ним зв'язуватись, передавай від мене вітання.
— Обов'язково. Так ось яка в мене до тебе справа, брате, — Командор відвів адвоката у дальній кут храмового передпокою. — Ми стурбовані тим, що «кріт» Червоної Гілки виявився у самому Храмі. Тут стає небезпечно. Після свята брати роз'їдуться, і ми вже не зможемо забезпечити Машині належного захисту. Ми вирішили просити тебе, брате, тимчасово взяти Машину на зберігання. Якщо для цього тобі потрібна буде фінансова допомога, то…
— На зберігання? — здивувався брат Тіма. — Я що, по-вашому, самогубець? Я ж не живу в неприступному замку.
— Твій будинок, брате, захищений і надійно охороняється, це не тільки мені відомо. Зможеш найняти за наші гроші додаткових бійців. Операцію з перевезення Машини проведемо таємно, утрьох. Ти, я і брат Ігор. Жодного витоку назовні.
— Жодного витоку? Сумнівно, брате, сумнівно… У разі чого я не зможу воювати з такими супротивниками, як Ерікан і Сулименко… Ні, брате, це неможливо.
— Ерікан мертвий.
— Звідки таке відомо?
— У нас є джерело в «Ратлоні».
— А там звідки знають?
— Сулименко знає.
— Це що, Сулименко у вас тепер за «джерело»? — розсміявся адвокат. — Ні, брате, я на таке не підпишусь. Вибач. Я не настільки авантюрна людина.
— Це було лише прохання, — знизав плечима Командор. — Ти мав право відмовитись.
Уже після урочистої агапи адвокат сам підійшов до Командора.
— Я тут поміркував, брате, — почав Тіма. — Може, я в змозі порадити, де було б за краще тимчасово сховати Машину. Не в моєму будинку, зрозуміло… Але я знаю одне таке місце, де це можна було б організувати.
— Що за місце? — зацікавився Командор.
— Ти ж знаєш, що мій старший брат — підприємець. Він шампіньйони вирощує і все таке. Так от, нещодавно він викупив територію
