Адвокат диявола - Ендрю Нейдерман

На зріст він був хіба трохи вищим за півтора метра, а ще Кевінові подумалося, що в нього якісь карликові кисті рук. Він швидко простягнув лівицю, схопив Кевіна за праву руку й добряче потиснув йому долоню несподівано сильними короткими пальцями.

Коли він усміхнувся, його м’які щоки склались у дві ямочки просто над кутиками рота. Кевін вирішив, що він — людина приємна, мила й симпатична, безборода, хоч і дещо мініатюрна версія Кріса Крінґла[13].

— Б’юсь об заклад, зараз на вулиці з біса холодно, — промовив отець Вінсент, потираючи руки від співчуття.

— Так. Вітер сьогодні особливо кусючий, — відповів Кевін і на мить пригадав образ примарного чоловіка на розі, який підняв комір, захищаючись від морозного повітря.

— Проходьте зразу до вітальні. Влаштовуйтеся, — сказав отець Вінсент і зачинив двері. — Може, вип’єте чогось гарячого чи міцного?

— Мабуть… міцного.

— Бренді?

— Так. Дякую.

Кевін пройшов за ним до маленької затишної вітальні, у якій із меблів були лише великий яєчно-білий розсувний диван з подушками, два журнальних столики зі скла й дерева та ще такий самий стіл біля середини дивана. У віддаленому лівому кутку було крісло-гойдалка з темної сосни, біля якого стояв торшер. Праворуч і зовсім поряд ліворуч були численні полиці з книжками. Віддалену стіну займав камін з фальшивого мармуру. У ньому лежала фальшива колода, в якій горів червоний вогник. Світло-блакитний нейлоновий килим здавався старим, але ще не потертим.

Отець Вінсент підійшов до маленького бару ліворуч і налив у два келихи коньяку.

— Дякую, — сказав Кевін, узявши собі келих.

— Сідайте. Прошу, — отець Вінсент показав на диван, і Кевін сів, а тоді розстебнув два верхні ґудзики на плащі.

— Якщо хочете, я спершу дам вам зігрітись, а вже тоді заберу у вас плащ.

— Так, дякую, — відповів Кевін і додав, показуючи на бренді: — Це мені допоможе.

Напій, що дорогою до шлунка злегка опалив йому горло, і справді був чудовим. Кевін заплющив очі й розслабився.

— Здається, ви, юначе, неабияк стривожені, — зауважив отець Вінсент. Він сів навпроти Кевіна і, попиваючи свою порцію бренді, заходився оглядати співрозмовника.

— Отче, це ще слабко сказано.

— На жаль для мене, так буває часто, — усміхнувся він. — Зазвичай люди приходять до священиків чи психіатрів лише в крайніх випадках. Отже, — додав він, розслабившись і собі, — ви друг Боба Мак-Кензі, еге ж?

— Не зовсім друг. Я — адвокат. Нещодавно я протистояв йому в одній справі.

— Та невже?

— Отче Вінсенте, — промовив Кевін, вирішивши, що найкраще одразу перейти до суті, — Боб пояснив, що ви непогано дослідили те, що ми називаємо окультними явищами.

— Так, це стало одним з моїх захоплень.

— А ще він сказав мені, що ви не лише священик, а й психіатр-практик.

— Чесно кажучи, психіатром я працював не так уже й багато. Я час від часу потроху займаюся цією справою. А ще він, я певен, сказав вам, що я відійшов від виконання обов’язків духовної особи.

— Так. Що ж, правду кажучи, я вважаю, що Боб хотів, щоб я звернувся до вас і як до священика, і як до психіатра.

— Розумію. Ну, чому б вам не почати спочатку? У чому проблема?

— Отче Вінсенте, — промовив Кевін, уп’явшись очима в маленького чоловічка. — У мене є підстави вважати, що я працюю чи то на диявола, чи то на адвоката диявола. Хоч як його назвати, він — людина чи істота з надприродними силами, і цими силами він допомагає злу, що діється в нашому світі, — він зупинився і глибоко вдихнув. — Боб Мак-Кензі розповів мені про вашу роботу з окультним і запевнив, що ви не будете сміятися, коли я вам усе це розкажу. Він мав рацію?

Кевін зупинився й зачекав на реакцію літнього чолов’яги.

Рубен Вінсент провів якусь мить у спокійній задумі, а тоді кивнув.

— Ви, як я розумію, говорите про все це буквально?

— О так.

— Ні, я не буду сміятись, але й не буду брати на віру вашу заяву, як це зробили б безліч, так би мовити, релігійних фанатиків, доки це не задовольнить моїх власних критеріїв. Я вірю в те, що диявол існує в буквальному розумінні, хоч і не впевнений, що він безперестанку проявляв себе в людській подобі з часів утрати Раю. Я вважаю, що він обирав слушні моменти, приблизно так, як обирав їх для Себе Бог.

Отець Вінсент побожно склав руки і злегка загойдався у своєму кріслі, не зводячи очей з Кевіна. Він був такий мініатюрний, що Кевінові було важко уявити, як він може протистояти силам Джона Мільтона.

— Однак, — продовжив він, нахилившись уперед і дивлячись уважними маленькими очима, — можна не сумніватися в тому, що диявол завжди з нами. Трохи його сутності існує в усіх нас, так само як в усіх нас існує трохи сутності Бога. Дехто вважає, що все це — наслідок помилки Адама та Єви. Я не знаю, чи впевнений я в цьому припущенні так само, як у тому, що ми можемо бути як добрими, так і поганими. Тому ось повна відповідь на ваше питання: я вірю в диявола і вважаю, що він живе в нас, чекаючи слушної нагоди для себе. Інколи він прибирає людську подобу, щоб спокусити нас, і якимось робом завойовує нашу довіру.

Отець Вінсент, усміхаючись, відкинувся назад.

— Чому ви думаєте, ніби працюєте на самого диявола?

Кевін розпочав зі справи Лоїс Вілсон, зі свого рішення взятися за неї та з присутності Пола Сколфілда на суді. Він по порядку згадував минулі події, зміну в характері Міріам, загадкові перестороги Гелен Сколфілд, суд над Ротберґом і врешті довів свою оповідь до відкриттів за комп’ютером в офісі.

Отець Вінсент увесь цей час уважно слухав, інколи киваючи та інколи заплющуючи очі так, ніби щойно почув щось дуже знайоме. Коли Кевін закінчив, старий кілька секунд не казав нічого. Натомість він підвівся й підійшов до вікна, звідки визирнув на вулицю внизу. Він зупинився там і замислився. Кевін терпляче чекав. Врешті-решт отець Вінсент повернувся до нього й кивнув.

— Я