Собор - Олесь Гончар
Іван уже чув дещо про ті зачіплянські заручини з несподіваним «хеппі енд»… Видно, бойова степовичка попалася, двоє таких орлів вийшли за неї на герць, та жоден не втримав, кажуть, чи не на цілину десь гайнула… Для Івана є щось веселе в цій історії, а для Володьки, виявляється, то був удар «у саме сонячне сплетіння», він з прискорбом жаліється, як цим хуліганським вчинком всі його життєві плани порушено.
- Тяжко образив мене братуха твій, ох тяжко, - довірливим тоном скаржиться Володька «індійському гостеві», одначе скарги його чомусь не дуже проймають Івана, він хотів би інше до кінця з'ясувати: «Як же це ти, голубчику, рідного батька, ветерана праці, на казенний харч відправив? Того, хто життя тобі дав, від усякого лиха захищав, завдяки кому ти й сам висунувся… А тепер батько став тобі важкий?…»
- Не мстивий я, але Миколі цього не прощу, відверто кажу тобі. Він ще відчує, на кого замахнувсь…
- Обидва ви, здається, облизня впіймали, так що раджу помиритись, - усміхнувся Іван і знов завів мову про Лободу-батька.
- Я твого старого в Індії згадував не раз. Як тільки трудно, так і до нього: а як би, думаю, це Ізот Іванович проробив? Що б він підказав у цім випадку?
- Та знаю, ви з ним - душа в душу. Коли батя одержав від тебе листівку, оту, що з хвилями океану, з пальмами… як дитина, радів. Здається, й досі при собі носить. Бо в нас, металургів, коли вже дружба, то міцніша за сталь! Але ж тільки скромняги ми, оце нам у житті заважає. Тихарі, мовчуни! Яку героїчну історію маєм, а дали себе осідлати!… Не вмієм кричати про себе, про свої заслуги й права…
Володька, запалюючись, став розповідати про тих, що Титана заводського врятували під час окупації. Виявлено ж їх нарешті! І в числі рятівників, уяви собі, фігуряє Катратий. Отакий! По суті герой, а мовчав як риба. Інші теж. Хоч могли б свого часу зареєструватися, перевірку пройти, ще й партизанські документи одержали б…
- Ну, тепер ми це діло поправимо, - обіцяв Лобода, - витягнемо цих скромняг на світ Божий, вони ще в нас у президіях сидітимуть!
- А робота ж у тебе як? - запитав Баглай.
- Висувають потроху. То висувають, то засувають. Щоправда, зрушення є: тебе проводжав інструктором, а зараз сам інструкторів ганяю… Тільки ж знаєш, як воно в нас: сто раз догодиш, а раз проморгав, не вгадав правильно відреагувати, і всі твої зусилля - нанівець. Викличуть, шию намилять, а спробуєш характер показати, то й зовсім виженуть: доводь тоді, що ти не верблюд.
Помітивши, що Баглай без особливої зацікавленості слухає ці нарікання, Лобода змінив тон:
- Оце хіба сюди коли зайдеш, нашим робочим духом дихнеш, пивка з ким-небудь кухоль перекинеш…
Інші, мовляв, по кабінетах, на телефонах сидять, але ж він не з таких, у ньому зачіплянська закваска. Звик отут на місці, у колишнього Филимона, настрій маси вивчати. Тут з роботягами побесідуєш по душах, щось і їм цікаве підкинеш… Ідей хмари! І почав з запалом викладати про кольоретки, про кімнати щастя та про пошуки нових обрядів…
Баглай, що завжди ставився трохи іронічно до його бурхливо фонтануючих ідей, не міг стримати усмішки. Володьку це одразу насторожило:
- Ти не схвалюєш? Не пройде, вважаєш?
- Не в тім річ. Про саму природу праці я думаю. Я за те, щоб коли вже працювати, то не на холостому ходу…
Баглай примовк. Лобода, затиснувши кухоль у руці, пильно спідлоба приглядався до нього. Дворічне перебування в капоточенні, видно, таки наклало на товариша свій карб, досить небажаний - це стало ясно Лободі, коли Баглай знову заговорив. Всяке буття є страждання, так східні мудреці вчать. Нірвана, кажуть. Стану нірвани, мовляв, треба досягти, ото й буде повне щастя по-нашому. А щоб нірвана тобі відкрилась, мусиш зректися всього земного, подолати в собі жагу життя, звільнитись від усяких бажань та суєти, цілком віддатися спогляданню… Однак щодо Баглая, то в нього філософія інша: труд звеличує людину. Звісно, не скотячий. Не тільки ради шлунка. І не пустопорожній, не на холостому ходу… Бо такого в нас чи не найбільше, про декого справді можна сказати: житимеш довго, але даремно.
Лобода в задумі постукував по столику пальцями.
- Як тебе послухати, товаришу мислитель, то моя робота нічого не варта? Твоїй праці честь, її цінують, а мою? Всі ідеї, ініціативи - тільки показуха, виходить? Метушня пустопорожня? Ні, вибачай: окозамилювачем я ніколи не був.
- Був у нас уже Потьомкін, тобі з ним не рівнятись, - посміхнувся Баглай. - Ото перший окозамилювач. Геній показухи.
Висуванець стояв понурений. Завдав йому думок цей новоспечений зачіплянський мислитель. Знав би свою сталь, а то лізе в якісь нірвани… Ніхто досі не піддавав сумнівам діяльність Володимира Лободи. Навпаки, цінували, підтримували. Якщо коли й покритикують, так не до смерті ж! Бо знають, що віддається роботі, себе не щадить… А цього послухай, то виходить, усе порожняком? Усе на вітер? По-баглаєвому виходить, що ти й на культурі випадково сидиш, що всі зусилля твої - мильні бульбашки? Умреш, і ніяка собака за тобою не гавкне?
- Завдав, завдав ти мені, Іване, думок своїми нірванами, - зітхнув Лобода скрушно.
У цей час з'явилась на горизонті й Вірунька. Здалеку ясніє усміхом, величаво несе свої перса, ледь утримувані новою нейлоновою блузкою. Щойно з-під душу: освіжена, причесана, біле тіло просвічує крізь прозорий нейлон, увагу привертає. Але Вірунька тримається незалежно і не без гордощів - хай усі бачать, що їй чоловік з Індії привіз! І навіть якщо десь на проспекті буде зуби поскалено міськими модницями, що відстала, мовляв, запізнилася ця габаритна молодиця із своїм нейлоном принаймні років на три, то Вірунька на це теж нуль уваги, буде вище цього, хай собі поговорять, а їй подобається, і все. Хай де в чому й бракує ще їй смаку та елегантності, на жаль, і фігурою розповніла, зате не бракує сили її рукам, вміння володіти краном.
- Чим ти йому насолив? - кивнула Вірунька на Лободу, вловивши одразу настрій обох.
