Судний день - Ярослав Іванович Ярош

– А я вас, панове, попереджав, що провокувати черкесів не варто. Це не те що наші мужики. Пани їх так вже примучували, що навіть жінки й діти взялися за зброю. А наша «грамота» була тільки останньою краплею. Між іншим, я тут поїздив по околиці, подивився… Тутешні мужики також на поміщиків вовком дивляться, бо козаки завжди були своєвольниками і нікому не бажали коритися.

Князь поглянув на прокурора, той висловив свою думку:

– Я думаю, що вина за Коліївщину лежить на запорожцях і ченцях. Бо запорожці організували народ, підмовили його, а ченці підробили «золоту грамоту». Тож карати треба кошового Калнишевського та ігумена Мельхіседека. На них вся вина.

– Ну, я так не вважаю, – заперечив князь. – Вину кошового доказати не можна буде. Він відверто не посилав запорожців до гайдамацького війська, навпаки, стримував їх. А ті запорожці, що прокралися до коліїв, зробили це самовільно. Що стосується Мельхіседека, то я уже наказав його затримати. Він дуже поважна людина на Правобережжі, та й тут його знають і ченці, і прості люди, тому, думаю, довго його у буцегарні тримати не варто. Краще десь відішлемо – подалі від України. Що ж до монастиря, то ми мусимо відірвати себе й православну церкву від розбійників.

Притихли, роздумуючи. Князь оглянув усіх.

– Я хочу почути ваші пропозиції, панове, як вийти з тієї ситуації, що склалася.

Першим наважився сказати фаворит:

– Днями її величність видала маніфест до малоросійського народу, де твердо заявила, що до Коліївщини ніякого відношення не має, що ніяким чином не закликала правобережців до різні, а «Золота грамота» – байки гайдамаків. Також було дано вказівки нашим послам у Варшаві, Відні і Стамбулі, як вони мають себе поводити і які давати відповіді на всі ці запитання.

Така відповідь трохи заспокоїла всіх. Проте в повітрі висіло ще одне запитання. Його задав князь.

– Залишається одне – заспокоїти Правобережжя. Як це можна зробити?

І тут встав генерал, який мовчав досі, по-військовому виструнчився.

– Війська імператриці-матінки готові втрутитися і загасити цей бунт.

– Добре, – мовив князь. – Але діяти треба акуратно. Що вони говорять?

Відповів знову генерал.

– Один з їхніх отаманів, якийсь Неживий, написав листа нашому полковникові Чорбі. Він запевняє, що до нас він ставиться із великою приязню і сподівається, що скоро Правобережжя відійде під руку цариці.

– Хитрий хахол, – посміхнувся фаворит. – Вони хочуть свою державу відновити, а нам лише голову крутять.

– Ми не можемо дозволити жодної Хохляндії. Хохляцька держава – це повільна смерть нашої імперії, – мовив прокурор.

– Заспокойтеся, панове. У нас достатньо військ, щоби розібратися і з конфедератами, і з гайдамаками. Воно навіть на краще, що ляхи і малороси почали знову різати одне одного. Нехай гризуть собі горлянки, а ми прийдемо на все готове. Рипнуться турки – заберемо у них Причорномор’я, а заодно і Крим.

– І Запорожжя, – добавив граф.

– Запорожжя само собою, – погодився князь. – Треба діяти хитро. Нехай Чорба відпише тому Неживому, що ми також прагнемо дружби з ними, що вдячні їм за допомогу у боротьбі з конфедератами. Коли ж нам вдасться приспати їхню увагу – капкан захлопнеться…

Під Корсунем полки Неживого та Залізняка з’єдналися. Об’єднане військо налічувало вже біля десяти тисяч коліїв. Це була немала сила.

Марш їхній був досить швидкий. Опору їм ніхто не чинив: пани і жовніри переважно всі вже повтікали. За ними – орендарі. Люди із сіл виходили повстанцям назустріч, так що місто за містом, село за селом переходили в руки повстання. Тікаючи від помсти, орендарі розносили по краю жахливі вісті про звірства гайдамаків, однак це було велике перебільшення: без потреби колії нікого не займали, а майно, забране із панських маєтків, порівну ділили між людьми. Багато купців-євреїв крутилося біля гайдамацького війська – їм колії збували захоплену у боях здобич.

Об’єднавшись, повстанці відразу сильно вдарили на Корсунь, однак толком його боронити вже не було кому: губернатор втік раніше, а шляхта і жовніри подалися слідом за ним. Невелика ватага шляхти вирвалася з оточення, перейшла Рось і кинулися тікати у бік Стеблева. Побачивши, що там не знайдуть надійного захисту, пани почвалали аж до Богуслава.

– Їх би догнати, – промовив Левченко до Залізняка.

– Лети, соколе!

Левченкові так і не вдалося наздогнати утікачів. Коліїв це тільки розізлило – повертатися з порожніми руками й не думали. Зачувши, що гайдамаки на підході, богуславці повстали, взялися за зброю. Пани зачинилися в замку. Коли прибув Левченко, люди вже чекали на нього, а серед міста, наче свічка, палахкотіла корчма орендаря Аврамка.

– Ну що? – запитав Левченко у міщуків. – Треба брати замок.

– Як же ти його візьмеш – глянь які стіни високі, – підійшов до отамана Грицько Гаранджа. – Мусимо дочекатися обозу і гармат.

– Я не можу чекати. Ти ж знаєш, брате, що вони зробили у тому замку із моєю Марусею. Мені вовком зараз хочеться вити, а ти кажеш – чекай! – відповів отаман.

– Схаменися, отамане, – Грицько поклав йому