Древляни - Віктор Семенович Близнюк

Вітер лопотів у полах намету, вистуджував обличчя м’ятним духом пізньої зелені, прихваченої морозцем. Килина, схилившись над чоловіком, навіювала світлий смуток журливо-задумливою піснею дівоцтва. Спокій обгорнув його волохатою буркою, задавнена солдатська втома пригнітила до солодких нар; склепивши повіки, ротний, як і білявий хлопчак з дитинства, поринув у теплу воду, забрав у свій сон і лопотіння вітру, і світлий мотив про дівчину-тополю. Він раптово заснув, заснув у ньому і ниючий біль, затихли й рани під сухими бинтами; та навіть уві сні не покидало його відчуття, ніби він пливе, ніби широка течія несе його по широкій долині, щось нове, бентежне голубіє ген-ген за далеким обрієм.

Він спав міцним, здоровим сном людини, яка почала одужувати. Після того, що довелося йому стерпіти, — палючу спрагу етапів, єзуїтську винахідливість допитів, задушливий чад останньої душогубки під котельнею, — після всього пережитого брезентова халупа військового лазарету видалась йому райською обителлю, а дубовий лежак — периною. Він зараз блаженно спочивав, розкинувши натомлені руки, немов плугатар серед ниви; він був ущерть наповнений щастям, тією освіженою радістю, яку дає молодому подружжю вистраждана зустріч і хмільне святкування зустрічі. Він спав, проте цілком ясно, може, підсвідомо, відчував: Килина поруч. Вона ось тут, над його сном: дихає — для нього, розчісує косу — для нього, пучкою лоскоче дрімотливі губи — його. Він учуває кожен її рух, кожен доторк і відповідає тим же: крізь сон усміхається — їй, кумедно ворушить бровою — їй, ловить губами пальці — її. І ця трепетна близькість, ця дивна мова закоханих, як і сама присутність найріднішої істоти, виповнює тіло й душу гордою мужською силою, певністю в собі, в своїй необхідності. Любити, чекати, бути потрібним… Як світ, старі слова. Та скажіть, братове солдати, коли вас груддям привалює в окопах, корчить смерть у тифозних бараках, до кісток промиває осіння хвища, скажіть, що вас піднімає з окопних завалів, з тифозної гарячки? Що вам світить крізь тьму порохового диму? Либонь, очі матері, сиві од журби чекання. Очі сестри, що скніє всю зиму над пряжею. Очі подруги, спраглі за ласкою, за давно не чутим «люблю». Адже заради них, найдорожчих і найземніших людей, ми кидаємо в багно і в кров свою молодість. Заради того, щоб сліпі од вічного поту прозріли, щоб глухі од вічної золотухи зцілились. Заради простого буденного щастя, а не гучних пишномовних декретів.

Ротний спав у наметі, спокійний за себе й дружину, за майбутню долю обох. Все найтяжче — позаду. Мов літні швидкоминучі зливи, схлипнули, одійшли в минуле перші несмілі бої з відступами й переходами; революційний полк вибуяв, на поразках вигострив силу і класову злість. Після поповнення (а йому придали дві батареї гармат і броньовик «Смерть капіталу!») полк окопався за Валуйками, вріс у землю намертво і, як сказав Мамай, нині, у переломний момент боротьби, він готовий витримати будь-який нагніт золотопогонних денікінських орд. Словом, живе й мужніє пролетарський полк, і ротний у своєму полку, і поруч Килина. Вона тут, чорнява уперта блукачка, його друге єство, його недремна совість. Вона стереже його сон. Коли теплі дівочі пальці легенько торкаються чоловікових губ, він усміхнено мружиться, бере її у дрімотний затишок, горне до себе, як хмарину, як лопотіння вітру, і швидка течія несе їх все далі й далі за журавлиними ключами.

Сновидіння й дійсність химерно спліталися. Ніби за глухою стіною враз басовито зашуміла ріка. Десь поза наметом прогупали стомлені коні, забігали солдати, загукали: «Братва! Наших привезли!» Мабуть, стовпились бійці, з гамору й метушні виривались збуджені голоси, хтось когось духопелив чи боров, довкола сміялися, весело під’юджували: «Так його, так!.. на лопатки!» — «Пустіть, чорти, задушите!» В таборі запахло кінським потом, зопрілою повстю, цей запах довго ще стояв у повітрі, а гам і людські голоси віднесла кудись течія, і ротний проспав найцікавіше — зустріч полонених. Тих, що пройшли з ним стонадцять кругів денікінського пекла і чекали в підвалі генеральського присуду.

Ротний відсипався, але поволі заповзав у душу неспокій. Здавалось, ніби крізь теплу стоячу воду хтось позирає на нього напруженим зором. Невідома сила підняла його з сонної глибини, виштовхнула на поверхню — і ротний прокинувся. Де він, що з ним — одразу не втямив. Змахнув туманець з очей, прокліпав: над лежаком гойдались дві сонячні плями. Обличчя. Знайомі обличчя. Ось Килина, мале засмагле циганча, на вустах — стриманий усміх: «Дивись, кого привела!» Кого? Невже Гарбу? Щоб я скис, то його верблюжа головешка, його побитий антрацитом лик, його підсмалені острішки брів!

— Гарба, це ти?

— Та вроді що я.

— З того світу повернувся?

— Як бачиш. Підвела комплекція — не проліз у райські врата.

— А наші? А решта підвальників як?

— Так що вважай, що тут. Тринадцять душ, якраз чортова дюжина, одним махом прилетіли в полк, допіру спішились, ще й пісок на зубах скрипить.

— Тринадцять? Значить, не всі?

— Так що не всі. Хведір (помниш? — отой кислодухий) як вискочив з підвалу, то шаснув за котли, думав, що сховається, там його ударники й добили. А Кіндрат, з бувших табунщиків, та ще Йван-рубцюватий, вони бігли за нами, тут тобі ніч, перестрілка, білі чи наші на бігу й поклали…

— Ну кажи, викладай, Гарбо, як воно було? — ротний звівся на лікті, забинтована голова його, ніби пов’язана чалмою, білим сугірком виднілась на темному фоні брезенту; він нетерпляче заглядав у довгасте, чавунно-сіре лице шахтаря, на якому не було ні подиву, ні хвилювання — лиш спокій та кремінна міць.

— А що тут казать? — Гарба двинув кряжистим корпусом, під ним рохнули нари. — Було як було. В саме тім’я довбонули Денікіна. Там же вузол, їхня ставка і вся суча канцелярія, а що того офіцерства — як черви в гною. Бо, кажу, позиція надьожна: тил, сидять на рейках, п’ють та барахольствують. Для годиться виставляють одиночні караули. Це нам треба знати: по тилах бити зручніше. Така, брат, паніка, що свій свого душить, аж тріщить. Ну, значить, наші (на світанку, коли й птиця спить) як гахнули!