Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр
— Ходімо, — сказала вона.
Вона силкувалася іти помалу, через малюка, та їй хотілося бігти, в неї було таке враження, ніби хтось дивиться їй у спину. Перед нею блищали рейки, м'яко плавився асфальт на сонці, біля ліхтаря легенько тремтіло повітря, це вже була не та неділя. „Люди сидять удома“. Зовсім нещодавно вона вгадувала за гуртом кам'яниць радісні й заповнені людом бульвари, які пахнули рисовою пудрою і світлим тютюном; вона простувала тихою вулицею в передмісті, її супроводжував невидимий і близький натовп. Досить було одного слова, й бульвари спорожніли. Тепер вони спускалися в порт, білі й пустельні; поміж глухими мурами тремтіло повітря.
— Мамо, — сказав Пабло, — той пан іде назирці за нами.
— Та ні, — відказала Сара, — він іде своєю дорогою.
Вона звернула ліворуч, і це була така сама вулиця, нескінченна й непорушна; тільки одна вулиця йшла тепер через увесь Марсель. І Сара була на цій вулиці, а всі марсельці сиділи у своїх домівках. П'ятдесят три відвідувачі. Вона думала про Ґомеса, про Ґомесів сміх: та певно ж, усі французи боягузи. Ну, й що? Вони сидять удома, це природно; вони бояться війни, і цілком мають рацію. Та їй було недобре. Вона помітила, що наддала кроку, і хотіла було сповільнити ходу, з нею ж Пабло. Та малюк потяг її вперед.
— Хутчій, хутчій! — здушено промовив він. — Ой, мамо!
— Що сталося? — сухо запитала вона.
— Знаєш, він ще йде за нами.
Сара трохи обернула голову й уздріла волоцюгу; певно ж, він ішов за ними. Серце її закалатало в грудях.
— Тікаймо! — сказав Пабло.
Вона подумала про закривавлену пов'язку і різко повернула. Чолов'яга тут-таки зупинився і глянув на них каламутними очима. Сара злякалася. Малюк вчепився в неї обома руками і чимдуж тягнув її назад. „Люди сидять удома“. Вона могла скільки завгодно гукати, волати на ґвалт — ніхто й носа не висуне.
— Вам щось треба? — запитала вона, дивлячись волоцюзі у вічі.
Він знічено усміхнувся, і страх її розвіявся.
— Ви вмієте читати? — поспитався він.
І простягнув їй якусь стару подерту книжку. Вона взяла її до рук, це був військовий квиток. Пабло обхопив її ногу обома руками, вона відчувала його маленьке гаряче тіло.
— То й що? — запитала вона.
— Я хотів би знати, що тут написано, — сказав чолов'яга, тицяючи пальцем у сторінку.
Попри його синє напівзаплющене око в нього був добротливий вигляд. Якусь мить Сара дивилася на нього, потім глянула на сторінку.
— Таке лихо, — пробурмотів чолов'яга. — Таке лихо — геть читати не вмію.
— Що ж, у вас біла посвідка, — відказала Сара. — Ви мусите їхати в Монпельє.
Вона простягнула йому квиток, але чолов'яга не відразу взяв його. Він поспитався:
— Це правда, що буде війна?
— Не знаю, — відказала Сара.
Вона подумала: незабаром він поїде. А потім подумала про Ґомеса. І запитала:
— Хто вам зробив цю перев'язку?
— Таж я сам, — відказав волоцюга.
Сара понишпорила в сумочці. В неї були шпильки і два носовички.
— Сядьте на тротуар, — владно звеліла вона.
Чолов'яга тяжко опустився долі.
— Ноги аж гудуть, — усміхнувшись, пояснив він.
Сара роздерла носовички. Ґомес читав „Юманіте“ у першому класі, вилізши з ногами на лаву. Він побачиться з Матьє, потім поїде в Тулузу, а звідти літаком вирушить до Барселони. Вона розв'язала закривавлену пов'язку і, легенько сіпаючи, зняла її. Чолов'яга тихо застогнав. Липкий чорний струп укривав половину голови. Сара простягла носовичок Паблові.
— Біжи намочи в фонтані.
Малюк побіг, зрадівши, що може піти. Чолов'яга глянув на Сару. Він сказав:
— Я не хочу воювати.
Сара лагідно поклала йому руку на плече. Їй хотілося попросити в нього вибачення.
— Я пастух, — сказав він.
— А що ви робите в Марселі?
Він струснув головою.
— Я не хочу воювати, — повторив він.
Прибіг Пабло, Сара сяк-так промила рану і хутко перев'язала її.
— Встаньте, — сказала вона.
Волоцюга підвівся. Він розгублено дивився на неї.
— То що, мені треба їхати в Монпельє?
Вона понишпорила в сумочці й дістала дві стофранкові купюри.
— Це вам на дорогу, — сказала вона.
Чолов'яга не відразу взяв їх: він пильно дивився на неї.
— Беріть, — тихо й поспішно сказала Сара. — Беріть. І якщо можете цього уникнути, то не йдіть на війну.
Він узяв гроші. Сара міцно потиснула його руку.
— Не йдіть на війну, — повторила вона. — Що завгодно робіть, поверніться додому, сховайтеся, — краще вже це, ніж воювати.
Він безтямно дивився на неї. Вона вхопила Пабла за руку, обернулася, й вони попрямували далі. За мить вона озирнулася: він дивився на пов'язку і мокрий носовичок, які Сара кинула додолу. Врешті він нагнувся, навпомацки підняв їх і сховав до кишені.
Піт краплями цебенів з його чола на скроні, збігав по щоках від ніздрів до вух, спочатку він подумав було, що то комахи, й ляснув себе по щоці, та рука його розмазала теплі сльози.
— Боже милий, — сказав його сусід ліворуч, — оце духота!
Він упізнав той голос, це був Бланшар, вгодований бугай.
— Вони навмисне це роблять, — сказав Шарль. — Годинами тримають вагони на самісінькому осонні.
Запала тиша, потім Бланшар поспитався:
— Це ти, Шарлю?
— Я, — відказав Шарль.
І пошкодував, що обізвався. Бланшар полюбляв різні витівки, бризкав на людей із водяного пістолета або скочувався до них і чіпляв їм на ковдру картонного павука.
— Бач, зустрілися, — сказав Бланшар.
— Атож.
— Малий же цей світ.
В обличчя Шарлеві вдарила цівка води. Він утерся й почав відпльовуватися; Бланшар сміявся.
— Йолоп! — сказав Шарль. Він дістав носовичка й витер шию, змушуючи себе засміятися. — Це знову твій водяний пістолет?
— А певно, — регочучи, відказав Бланшар. — Я ж не змилив, еге? Простісінько в рило! Не гнівайся, в мене фортелів повні кишені: будемо тішитися в дорозі!
— Ох і йолоп, — щасливо регочучи, сказав Шарль. — Ох і йолоп, дітвак якийсь!
Він трохи боявся Бланшара: їхні лежаки були поруч, якщо він захоче мене вщипнути або вкинути мені колючку під укривало, йому досить руку простягнути. Не щастить мені, подумалося йому; треба матися на бачності, аж поки приїдемо. Він зітхнув і завважив, що дивиться на стелю, велику похмуру площину з силою-силенною заклепок. Він обернув своє люстерко назад, шкло було чорне, мов закіптюжена шкляна пластинка. Шарль трохи звівся і кинув оком доокруж. Розсувні двері вони залишили відчиненими навстіж; у
