Спокута - Ієн Макьюен

Потім, у той момент, коли звуки знову повернулися, він спромігся крикнути: «Тікайте!» Сам він побіг просто до найближчої схованки. То була дуже розпливчаста й зовсім не воєнна команда, але він відчував, що капрали не відстають. На сон було схоже й те, що він не міг достатньо швидко перебирати ногами. І не біль під ребрами він відчував, а щось наче шкребло по кістці. Він скинув шинель. У п’ятдесяти метрах попереду лежала перекинута набік вантажівка. Оте чорне, вкрите масним брудом шасі, той цибулястий диференціал — це єдиний його притулок. У нього мало часу, щоб дістатися туди. Винищувач стріляв по колоні. Широкий струмінь розривів наближався вздовж дороги зі швидкістю двохсот миль на годину, схожий на торохкотіння граду гуркіт гарматних черг, які били по металу й склу. Ніхто в отих машинах, які ледь сунули дорогою, не встиг зреагувати. Водії могли всього лиш спостерігати за цим спектаклем через лобове скло. Вони знаходилися там, де він був кілька секунд тому. Люди в кузовах вантажівок нічого не підозрювали. Якийсь сержант стояв посеред дороги й цілився з гвинтівки. Закричала жінка, а потім вогонь накрив їх усіх, якраз коли Тернер кинувся під перевернуту вантажівку. Сталева рама затремтіла, коли по ній забарабанили снаряди. А потім гарматний вогонь почав віддалятися, понісся далі вздовж колони, а за ним летів рев винищувача й миготіла його тінь. Він втискався в темноту рами біля передніх коліс. Ніколи ще машинне мастило не пахло так солодко. Чекаючи наступного літака, він скулився, наче зародок в утробі, обхопив руками голову, заплющився й думав тільки про те, щоб уціліти.

Проте нічого не діялося. Лише комахи дзижчали, займаючись своїми весняними справами, і знову, після певної паузи, почали співати птахи. А тоді, наче зрозумівши підказку птахів, почали стогнати й кликати на поміч поранені, й заплакали перелякані діти. Хтось, як завжди, кляв Королівські повітряні сили. Тернер підвівся і зчищав із себе бруд, коли з’явилися Нетл і Мейс, і вони всі разом рушили назад до майора, який сидів на землі. Обличчя в нього було бліде, наче крейда; він притискав до себе праву руку.

— Прошило кулею навиліт, — сказав він, коли вони підійшли. — Оце справді пощастило.

Вони допомогли йому підвестися й запропонували відвести до санітарної машини, де капітан медичної служби й двоє санітарів уже надавали допомогу пораненим. Він, однак, похитав головою і стояв, відмовившись від допомоги. Від шоку він став балакучим, і голос його пом’якшав.

— Це «мессершмітт-109». Мабуть, влучило з кулемета. Гармата відірвала би к бісу мою кляту руку. Двадцятиміліметрівки, ви ж знаєте. Він, мабуть, відбився від групи. Побачив нас на дорозі й піддався спокусі. Я навіть не винувачую його. Але це означає, що дуже скоро прилетять інші.

Півдесятка людей, яких він зібрав до того, піднімалися з канави, підбирали свої гвинтівки й рушали далі. Це привело майора до тями.

— Ану, хлопці. Шикуватися.

Вони, схоже, зовсім не могли сперечатися з ним і вишикувались у шеренгу. Злегка похитуючись, майор звернувся до Тернера.

— І ви троє. Бігом вперед.

— Правду кажучи, друзяко, я гадаю, що ми вимушені відмовитися.

— А, розумію. — Він покосився на плече Тернера, наче розгледів там ознаки високого рангу. Добродушно відсалютував лівою рукою. — В такому разі, сер, якщо ви не заперечуєте, ми вирушаємо. Побажайте нам успіху.

— Успіху вам, майоре.

Вони дивилися, як він повів свій не надто охочий загін у напрямку лісу, де їх чекали кулемети.

Півгодини колона не рухалася. Тернер віддав себе в розпорядження капітана-медика й допомагав санітарам з ношами збирати поранених. Потім шукав для них місце у вантажівках. Капралів не було видно. Він ходив і приносив із машини все, що потрібно. Дивлячись, як працює капітан, зашиваючи рану на голові, Тернер відчув, як у ньому прокинулися давні амбіції. Надмір крові, однак, заважав йому пригадати те, що він знав із підручників. На їхньому відрізку дороги було п’ять поранених і, як не дивно, жодного загиблого, хоча сержанту з гвинтівкою куля влучила в обличчя, і гадали, що він не виживе. У трьох машин були прострелені капоти, і їх зіпхнули з дороги. З баків злили бензин, а шини про всяк випадок простріляли.

На своєму відрізку вони зробили все, що можна, проте колона все одно не рухалася. Тернер знайшов свою шинель і пішов уперед. Він був такий спраглий, що не міг більше чекати. Якась літня бельгійка з простреленим коліном випила залишки його води. Язик у роті розпух, і все, про що він ще здатен був думати — це ковток води. І ще про те, щоб слідкувати за небом. Він проходив повз такі самі ділянки, де стояли розбиті машини й поранених піднімали у вантажівки. Він ішов уже хвилин десять, коли несподівано побачив голову Мейса в траві біля купи землі, метрів за двадцять п’ять від дороги, в глибокій зеленій тіні кількох тополь. Він пішов туди, хоча й гадав, що для власного спокою краще пройти мимо. Мейс і Нетл стояли по плечі в ямі. Вони закінчували копати могилу. Поряд із купою землі обличчям донизу лежав хлопець років п’ятнадцяти. На спині в нього, на білій сорочці, від шиї до пояса, розповзлася яскраво-червона пляма.

Мейс сперся на лопату й досить схоже передражнив:

— «Я гадаю, що ми вимушені відмовитися». Це було добре, начальник. Я це запам'ятаю для наступного разу.

— «Без дигресій» теж було добре. Де ти таке викопав?

— Він визубрив цілий той сраний словник, — з гордістю сказав капрал Нетл.

— Просто я любив розгадувати кросворди.

— А «паскудна й принизлива поразка»?

— А так співали на концерті в сержантській їдальні минулого Різдва.

І все ще стоячи в могилі, вони з Нетлом немелодійно заспівали Тернерові:

Морозом пробира, як пригадаєш

Паскудну і принизливу поразку.

Колона за їхніми спинами почала рухатися.

— Давайте покладемо його туди, — сказав капрал Мейс.

Утрьох вони опустили хлопця в яму й поклали на спину. З кишеньки сорочки в того стирчало кілька авторучок. Капрали не стали витрачати час на церемонії. Вони почали скидати лопатами в могилу землю, і незабаром хлопець був засипаний.

— Гарний хлопчина, — сказав Нетл.

Зв’язавши мотузком два кілочки від намету, капрали зробили хрест, і Нетл забив