Переможець завжди самотнiй - Пауло Коельо
— Я не дистриб’ютор, — відповідає він їй. — Я не маю жодного стосунку до світу кіно, моди чи гламуру. Я працюю в галузі телекомунікацій.
— Чудово, — каже жінка. — То ти маєш гроші. Ти, певно, про щось мріяв у своєму житті, тому спроможний зрозуміти мене.
Ігор почав губити нитку розмови. Він покликав іншого офіціанта. Цього разу той підійшов, і він замовив дві філіжанки чаю.
— Ти хіба не бачиш, що я п’ю віскі?
— Бачу. Але я сказав, що зможу допомогти вам. А для цього ви повинні мати тверезу голову, добре усвідомлювати кожен свій крок.
Морін змінила тон. Після того як цей незнайомець зумів угадати, про що вона думає, вона ніби повернулася до реальності. А що як і справді він зможе допомогти їй? Уже багато років ніхто не намагався звабити її, промовляючи найвідомішу в їхньому середовищі фразу: «Я маю впливових друзів». Немає ліпшого способу змінити настрій жінки, як показати, що її жадають. У неї раптом виникло бажання підвестися, піти до туалетної кімнати, подивитися там у дзеркало, поправити макіяж. Але це зачекає; спочатку вона повинна подати очевидний сигнал, що його пропозиція її зацікавила. Атож, вона потребує товариства, вона відкрита для всіх сюрпризів долі — адже коли Бог зачиняє двері, Він відчиняє вікно. Чому на цілій терасі лише за цим столиком сиділа тільки одна особа? У цьому був якийсь потаємний сенс, був знак: вони мусили зустрітися.
Вона засміялася із самої себе. У тому стані цілковитого розпачу, в якому вона сьогодні перебуває, що завгодно могло здатися їй сигналом, виходом, доброю новиною.
— Насамперед я повинен знати, чого, власне, ви потребуєте, — сказав Ігор.
— Допомоги. Я маю вже готовий фільм із трупою найвищої категорії, який я сподівалася віддати для прокату одному з тих небагатьох, хто ще вірить у талант людини, котра не належить до системи. На завтра в мене була призначена зустріч із дистриб’ютором. Сьогодні я була на одному обіді з ним і зненацька помітила, що йому стало погано.
Ігор замислився. Либонь, і справді в реальному світі ми бачимо набагато більше абсурду, ніж у світі художньої вигадки.
— Я вибігла з того павільйону, довідалася, до якого шпиталю його повезли, й поїхала туди. Дорогою я вигадувала, щó я там скажу. Мовляв, я його подруга й ми приїхали сюди, щоб попрацювати разом. Я ніколи з ним не розмовляла, але я переконана в тому, що, коли людина опиняється в такій критичній ситуації, вона буде рада, якщо хтось опиниться поруч із нею.
«Вона просто хотіла скористатися з чужої трагедії задля власної вигоди», — подумав Ігор.
Усі вони однакові. Абсолютно однакові.
— А що означають ваші слова «трупа найвищої категорії»?
— Мені треба до туалетної кімнати, з твого дозволу.
Ігор як добре вихована людина також підводиться, надіває темні окуляри й, поки вона йде до дамської кімнати, намагається віднайти спокій. П’є чай, тоді як його погляд нишпорить по терасі. Начебто ніякої загрози не видно, але хай там як, а йому ліпше покинути бар, як тільки повернеться жінка. Морін вражена вишуканими манерами свого нового знайомого. Уже багато років вона не бачила, щоб хтось поводився згідно з тими нормами етикету, яких їх навчали їхні батьки й матері. Виходячи з тераси, вона помітила, що молоді й гарні дівчата, які сиділи за сусіднім столиком і, певно, чули частину їхньої розмови, дивилися на неї й усміхалися. Вона побачила, що він надів темні окуляри — мабуть, для того, щоб дивитися на жінок, а вони нічого не помітили. Можливо, коли вона повернеться, вони вже питимуть чай разом.
Але таке воно є, життя. На нього не варт нарікати, і від нього нічого не варт сподіватися.
Вона дивиться в дзеркало на своє обличчя — хіба може якийсь чоловік зацікавитися нею? Треба повернутися до реальності, як він запропонував. Очі в неї стомлені, порожні, вона геть виснажена, як і всі, хто бере участь у цьому кінофестивалі, а проте знає, що треба боротися далі. Каннський фестиваль іще не закінчився, Джавіц ще може одужати, а можливо, її фільмом зацікавиться якийсь інший дистриб’ютор. Вона має квитки на перегляди фільмів інших продюсерів, має запрошення на святкові заходи, влаштовувані журналом «Ґала» (одним з найвпливовіших у Франції), і може використати своє дозвілля для того, щоб ознайомитися, як незалежні продюсери та кінорежисери Європи показують свої фільми. Вона повинна оговтатися якнайшвидше.
Що ж до цього люб’язного чоловіка, то ліпше їй попрощатися зі своїми ілюзіями. Вона повертається до столика, переконана в тому, що там уже сидять ті дві дівчини, проте за столиком нікого немає, крім того чоловіка. Він знову чемно підводиться й підсовує їй стільця.
— Я не відрекомендувалася. Мене звуть Морін.
– Ігор. Дуже приємно. Але ми урвали нашу розмову, коли ви сказали про те, що у вашому фільмі брала участь акторська трупа найвищої категорії.
Ось тепер у неї виникла можливість підколоти дівчат, які сидять за сусіднім столиком. І вона говорить набагато гучніше, ніж зазвичай.
— Тут, у Канні або на якомусь іншому фестивалі, щороку відкривають нових актрис і щороку великі актриси втрачають якусь велику роль — бо кіноіндустрія вважає, що вони стають надто старі, хоч насправді вони ще молоді й сповнені ентузіазму. Серед
