Завоювання Плассана - Еміль Золя
Дружина судді, зробивши величезне зусилля над собою, почала всміхатися. Солодким голосом, але з ущипливою насмішкою, вона відповіла:
— Як! Ви були там, пане кюре? Ах, коли б я це знала, я ніколи не наполягала б. Я хотіла глянути на покров нашого вівтаря, він, мабуть, уже зовсім зносився. Ви знає те, я тут за господиню, я дбаю про найменші дрібниці. Але, якщо ви зайняті, я не хочу вас турбувати. Робіть, робіть своє діло, весь дім у вашому розпорядженні. Пані сказала б мені одно словечко, і я залишила б її охороняти ваш спокій.
Пані Фожа щось пробурчала. Погляд сина враз її заспокоїв.
— Заходьте, прошу вас, — знову почав він, — ви мене нітрохи не турбуєте. Я сповідав пані Муре, яка трохи нездужає… Заходьте-бо. Покров на вівтарі справді слід було б змінити.
— Ні, ні, я прийду іншим разом, — повторювала пані Палок, — мені соромно, що я вам перешкодила. Робіть своє діло, робіть, пане кюре.
Проте вона увійшла. Поки вона разом з Мартою розглядала покров на вівтарі, священик пошепки виговорював матері:
— Чому ви її не впустили, мамо? Я ж не просив вас стерегти двері.
Вона з своїм звичайним упертим виглядом нерухомо дивилась просто перед собою.
— Вона увійшла б, тільки переступивши через мій труп, — пробурмотіла вона.
— Але чому ж так?
— Тому… Слухай, Овідію, не сердься; ти знаєш, що вбиваєш мене, коли сердишся… Ти сказав мені проводжати сюди нашу хазяйку, правда? Ну от, я й придумала, що я тобі потрібна, щоб відганяти цікавих… Тому й сіла тут. Так от, повторюю, ви могли там робити все, що хотіли, ніхто не поткнув би туди й носа.
Він зрозумів, схопив її за руки і добре струснув, кажучи:
— Як, мамо, ви могли запідозрити?..
— Ет! Я нічого не запідозрила, — відповіла вона вдавано байдуже. — Ти сам собі господар, можеш робити, що хочеш, і все, що ти зробиш, буде добре, ти знаєш. Ти моє дитя… Я пішла б красти задля тебе, розумієш?
Але він не слухав її. Він випустив руки матері і дивився на неї, ніби поринувши в роздум, що робив його обличчя ще суворішим.
— Ні, ніколи, ніколи, — сказав він з невблаганною гордістю. — Ви помиляєтесь, мамо… Тільки цнотливі люди — сильні.
XVI
В сімнадцять років Дезіре сміялась тим самим дурнуватим сміхом. Вона стала високою, вродливою, дуже огрядною дівчиною, з руками й плечима дозрілої жінки. Росла вона, як свіжа рослина, щаслива своїм зростанням, нітрохи не стривожена тим гірким лихом, що спустошувало й затьмарювало рідну домівку.
— Ти зовсім не смієшся, — казала вона батькові. — Хочеш, пограємось у шворочку? Це так весело!
Вона забрала собі цілу ділянку в саду, перекопувала її, садила овочі, поливала їх. Вона любила фізичну працю. Потім завела курей, вони поїдали її овочі, а вона лаяла їх з материнською ніжністю. В цій роботі, серед тварин, порпаючись в землі, вона страшенно забруднювалась.
— Це справжня брудна ганчірка! — кричала Роза. — Я більше не пускатиму її на кухню, вона всюди наносить грязюку. А ви, пані, ще дуже добрі, що так гарно її вбираєте, бувши вами, я б дала їй волю бабратися в грязюці досхочу.
Марта, цілком захоплена своїми власними переживаннями, не дбала навіть про те, щоб Дезіре міняла білизну. Дівчина іноді носила ту саму сорочку по три тижні; панчохи, що спадали на стоптані черевики, були без п’ят; благенька спідниця висіла на ній, як лахміття жебрачки. Одного дня Муре мусив узяти голку: плаття тріснуло ззаду зверху донизу, оголюючи спину. Вона реготала, що напівгола; волосся спадало їй на плечі, руки були чорні від землі, обличчя замурзане.
Кінець кінцем, у Марти з’явилося почуття огиди до неї. Коли вона верталася додому після обідні з легеньким запахом ладану у волоссі, її дратував міцний дух землі, що йшов від дочки. Зараз же після сніданку вона відсилала її в садок, бо вже не могла терпіти її біля себе; її непокоїло це міцне здоров’я, цей дзвінкий сміх з кожного приводу.
— Боже мій! Як ця дитина вимучує! — втомлена й роздратована, часом говорила вона.
Муре, чуючи, як вона скаржиться, одного разу скипів і сказав їй:
— Якщо вона тобі заважає, можна і її викинути за двері, як тих двох.
— Справді, я була б значно спокійніша, якби її тут не було, — одверто сказала вона.
В кінці літа, якось по обіді Муре злякався, що не чує Дезіре, яка за кілька хвилин до того зчиняла страшенний гармидер у глибині садка. Він побіг туди й побачив, що вона лежить на землі, впавши з драбини, на яку полізла, щоб нарвати фіг; на щастя, букси ослабили силу падіння. Переляканий Муре взяв її на руки, кличучи на допомогу. Він думав, що вона. вмерла, але дівчина скоро опритомніла, почала запевняти, що їй зовсім не боляче, і хотіла вже знову лізти на драбину.
Тим часом Марта зійшла з ганку. Почувши, що Дезіре сміється, вона розсердилась.
— Ця дитина колись уб’є мене, вона тільки те й знає, що вигадує, чим би мене схвилювати. Я певна, що вона впала на землю навмисне. Це стає просто нестерпним. Я замикатимусь у своїй кімнаті, (виходитиму з дому вранці і повертатимусь тільки ввечері. Смійся, смійся, велика дурепо! Як це могло статись, що я породила отаку потвору? Нелегко мені буде з тобою!
— То вже напевно, — додала Роза, що прибігла з кухні, — це велика морока, нема ж бо ніякої надії, що її коли-небудь можна буде видати заміж.
Муре, вражений до глибини серця, слухав і дивився на них. Він нічого не сказав і залишився з дівчиною в саду. Аж до ночі вони про щось тихенько розмовляли там. На другий день Марта і Роза були відсутні цілий ранок; вони пішли за милю від Плассана на обідню в каплиці, присвяченій св. Януарію, куди цього дня виряджалися на прощу всі богомолки міста. Коли вони повернулись, куховарка поквапилася подати холодний сніданок. Марта вже їла кілька хвилин, коли помітила, що за столом немає Дезіре.
— Хіба Дезіре не голодна? — спитала вона. — Чому вона не снідає з нами?
— Дезіре вже тут немає, — сказав Муре, який не доторкнувся до їжі, — я одвіз її сьогодні в Сент-Етроп до її мамки.
Марта трохи зблідла від подиву й образи і поклала виделку.
— Ти міг би порадитися зі мною, — сказала вона.
Але він, не відповідаючи, вів далі:
— Їй добре у мамки. Ця добра жінка дуже її любить і дбатиме про неї…
