Шум і лють - Вільям Фолкнер

А вона стоїть, у підлогу втупилася й мурмотить мов сама собі:

— Вона ж сказала, що вишле мені гроші. Сказала, що весь час надсилає саме сюди, а ви кажете, що ні. Вона сказала, що надіслала сюди багато грошей. І що частину їх я можу взяти собі. А ви кажете, що ніяких грошей у нас немає.

— Ти й сама знаєш, як і я знаю, незгірш, — кажу їй. — Ти сама бачила, що матінка з цими її чеками робить.

— Атож, — зронила, все так само втопивши очі в підлогу. — Десять доларів, — каже. — Десять доларів.

— І ти ще дякуй зіркам своїм, що хоч десять отримаєш, — кажу я. — Ось тут, — кажу, поклавши переказ лицем донизу й притримуючи рукою. — Розпишись.

— І не дозволите мені навіть глянути? — каже вона. — Я ж тільки гляну. Хай там хоч скільки, а я не проситиму нічого понад десять доларів. Решту забирайте собі. Мені б тільки глянути.

— Ні — після такого твого нахабства, — кажу я. — Ти маєш затямити одну річ: якщо я кажу тобі щось зробити, мусиш виконати без заперечень. Ось на цій рисці розпишись.

Узяла вона ручку, але не розписується, а просто стоїть, похнюпившись, і рука з ручкою тремтить. Геть як її мати.

— О Боже, — примовляє тільки. — О Боже.

— Саме так, — я їй кажу. — Хоч це затямиш у мене, навіть якщо не зрозумієш більш нічого взагалі. Розписуйся і забирайся звідсіля.

Розписалася.

— Де ж гроші? — питає.

Я взяв переказ, промокнýв, сховав до кишені. Тоді дав їй ті десять доларів.

— Як пообідаєш — зразу біжи до школи, чуєш? — кажу їй.

Нічого не відповіла. Зіжмакала купюру в жмені, мов ганчірку яку, і вийшла з крамниці через парадні двері. А тут якраз Ерл заходить і веде покупця до шинквасу. Я зібрав свої папери, надягнув капелюха і вийшов до них.

— Завізно було? — цікавиться Ерл.

— Та не дуже, — відповідаю. Він виглянув на вулицю.

— А то твоя машина там стоїть? — питає. — Краще б ти не їхав обідати додому. Велика ймовірність, що набіжить повно народу перед самою виставою. Попоїж у Роджерса, а чек покладеш мені в стіл.

— Красненько дякую, — я йому. — Либонь, я й сам якось прохарчуюся.

Отак він і простирчить, витріщаючись на двері хижим коршаком, аж поки мене в них знову побачить. Ну що ж, хай потерпить трішки, ті свої двері пантруючи, а я ж бо так стараюсь, щоб одна нога там, а друга вже й тут, на рідній роботі, опинилася. Ще того разу казав же собі: завваж, це ти останній бланк витрачаєш, негайно прикупи нових! Але хто тут хоч би що запам’ятовує, в цьому гармидері. А тут іще ця розпроклята вистава на мою голову, саме в той день, коли маю погасати містом у пошуках чекових бланків, плюс до всіх домашніх клопотів, яким мушу дати раду, аби й домашня карусель крутилася, і всякчас іще й пам’ятаючи: Ерл коршаком видивляється на ті свої двері, аби чимшвидше уздріти мене на порозі…

Заїхав до друкарні та й кажу господареві, що хочу жартик утнути одному хлопові, а він тільки руками розводить: нічого не лишилося. І нараяв мені зазирнути до старого оперного, там повно навалили паперів та мотлоху всякого, що лишилися від пшикнутого Комерційно-сільського банку. Отож я дав гак завулками, аби не потрапити Ерлові на очі, й нарешті розшукав старого Симонса та взяв у нього ключа. Копався там, колупався, поки-то знайшов книжку чеків на котрийсь сент-луїський банк. І вже ж, звісно, саме сьогодні вона здумає пильніше придивитися до нового чека. Та що вдієш — підуть і ці в діло. Я й так забагато часу змарнував на ці розкопи.

Повернувся до крамниці.

— Та дещо з паперів забув тут, — кажу. — А мама хоче сьогодні в банк сходити.

Сів за стіл, заповнив чек. Ох, і все ж воно наспіх. Гаращо зір у неї занепадає останнім часом, примовляю сам собі, а тут іще ця юна повійка в домі, й матінка все те терпить, істинно щира вона християнка. Кажу ж їй, чи ви й самі не знаєте, ким вона виросте, але, кажу ще, то ваша справа, коли бажаєте тримати й виховувати її у себе вдома, тільки тому, що така батькова воля. Тоді вона в сльози, примовляючи, що то ж її ріднесенька кровиночка, то я тільки й скажу їй на це: гаразд. Хай воно по-вашому буде. Вам стерпно, то й я потерплю.

Вклав листа назад, заклеїв знову, виходжу.

— Ти вже постарайся не затримуватись, — напучує мене Ерл.

— Та вже постараюсь, — кажу.

Зайшов на телеграф. А там усі ті розумняки при купі.

— Ну, хлопці, хто з-поміж вас схопив мільйон? — питаю.

— Та які там мільйони, за такої кон’юнктури! — каже Док.

— А скільки наразі? — цікавлюсь. Увійшов, подивився. Впало на три пункти нижче початкового. — Та що ви, хлопці, — кажу їм, — ну невже дозволите отим нікчемним маклериськам-бавовнярам вас обібрати? Я гадав, вам не позичати кебети.

— Якої ще в дідька лисого кебети! — лайнувся Док. — Опівдні впало на дванадцять пунктів. Геть обібрали мене, як липку.

— На дванадцять пунктів? — перепитую. — А якого ж дідька ніхто не сповістив мене? Чом ви не повідомили? — телеграфіста питаю.

— Моя справа зведення приймати, — відповідає той. — У мене не підпільна біржова контора.

— Он ви який розумняка? — я кажу. — Я стільки грошей тут у вас викидаю, що могли б і знайти хвилинку, щоб повідомити. А чи, можливо, ваша триклята компанія змовилася з тими розпроклятими нью-йоркськими акулами?

Той мовчить. Удає, ніби страшенно чимсь заклопотаний.

— Забагато берете на себе, — кажу я. — Розбестилися на легкому хлібі? Глядіть, щоб не лишилися з черствим окрайцем.

— Та чого ти розпалився так? — Док мені. — У тебе все ще три пункти в запасі.

— Було б так, — я кажу, — якби я продавав. А я ще начебто не оголошував продажу. То що, хлопці, всіх вас обпатрали?

— Мене аж двічі, — Док хвалиться. — Ще вчасно перемкнувся.

— Ну що ж, — розважає І. О. Сноупс. — Так воно й годиться. Не все ж мені їх обчищати — треба, щоб час від часу й вони мене!

Пішов я, а вони лишилися продавати-купувати поміж себе по п’ять центів за пункт. Підкликав я одного чорнюка й послав по мою автівку, а сам став на розі, чекаю. Як живий, Ерл у мене перед очима: то по вулиці туди-сюди очима шугає, то на годинника зиркає. Певне, й на двері також, ото тільки, що звідси їх мені не видно. А десь за тиждень чи що підкотив і той