Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак

Здавалось, він відчув якусь полегкість від того, що це побачення не відбудеться — і не з його вини. Луї Ларп не бачив, а Дені помітив одразу: гуляста лисина, на якій відбилося світло лампи, й ріденьке шовковисте волосся, що його Оскар Револю порівнював із шерстю дохлого мишеняти, — все це в Ландена лисніло від поту. А він ще й фарбував волосся, отже, піт котився на пухкі щоки брунатними краплинами, лишаючи за собою темні сліди. Ланден бурмотів, ніби розмовляючи сам із собою:

— Мушу знайти візника або таксі… Не дуже це легко, о такій годині, а тут іще цей бал у Фреді-Дюпонів… Якби раптом я був нащось потрібен, скажіть, що поїхав до Леоньяну…

Лише тепер він помітив Дені. Коли Ланден на кого дивився, не відвертаючи очей, його погляд, здавалося, мав у собі щось матеріальне, якусь фізичну вагу. Цього разу він навіть насмілився покласти на голову Дені свою завжди вогку руку, якою в родині Револю лякали дітей, коли ті кусали нігті: «Ану перестань, а то й у тебе будуть такі руки, як у Ландена!» Дені гидливо відсахнувся:

— Та ну ж бо, пане Ландене!

Ланденова рука важко лежала на голові Дені, олов'яна рука, якою, здавалося, важко й поворухнути. А в тьмяно-синіх очах, що вічно сльозилися, відбилось якесь невиразне почуття. Може, то були жалощі? Зненацька Ланден промовив:

— Ідіть до матусі, паничу… Будьте з нею лагідні… Скажіть їй… Ні, ні, не кажіть їй нічого…

Він рвучко обернувся й штовхнув двері. Остовпілий Дені почув, як він стрімголов збіг сходами. Хлопець сів на скриню в передпокої. У старовинному ліхтарі сичав газ. Іспанські свічники, дикунська зброя, що її навіз колись із островів двоюрідний дід Оскара Револю, картини на шовку, естампи — все це висіло на стінах споконвіку, як вважав Дені. До кімнати пані Револю прожогом пробіг заспаний лакейчук з картонною коробкою під пахвою. Він підморгнув до Дені:

— Сукня.

Дені метнувся за ним і, поки Роза відкривала коробку, прошепотів матері:

— Ланден побіг шукати візника або таксі. Їде до Леоньяну.

— Ну й на здоров'я!

Дені знав, що ці слова зовсім не пасують до тривоги, яка охопила матір. Вона обернулась до Рози, що вже вдягла сукню.

— Ану повернися… Що ж, тепер усе як слід… Ще повернися… Добре. Ти розпатлана, піди причешися.

— Дзвоник, — раптом сказав Дені.

Тільки в нього й був такий слух, щоб почути з материної кімнати, коли хтось дзвонив. Пані Револю здивувалась:

— І хто б це міг прийти в таку годину?

Пізніше діти, мабуть, згадували, що материн голос уже тоді змінився до невпізнання. Дені вискочив у передпокій якраз, коли Луї Ларп відчиняв двері. Це прийшла Леоні Костадо. В смушковому жакеті вона здавалась неймовірно великою. Відсапувалась. Хоч вона й була в близьких стосунках з родиною Револю, проте вперше так пізно завітала до них. Леоні Костадо, Роберова та П'єрова мати… У Дені раптом майнула думка, що це вона приїхала сватати свого сина.

— Вона коверзує,— казав Оскар Револю, — та вже коли зважиться, то наполягатиме, щоб за два тижні й весілля справили, — я її знаю…

Вона спитала у Дені:

— Мама у себе в кімнаті? — і, пройшовши передпокій, відчинила двері не постукавши.

Пані Револю вже накинула скунсову пелерину на бальну сукню й востаннє здійняла хмарку пудри навколо Розетиного носика.

— Ти їдеш на бал, голубонько?

Роза всміхнулась, підставляючи щічку Роберовій матері. Вона теж подумала, що йдеться про весілля. Але Дені побачив, як на материній лівій щоці з'явилася жовта пляма, — так бувало завжди, коли вона блідла від хвилювання: ця пляма була провісницею лиха. Мати пролебеділа:

— Ах, яка несподіванка! Яким чином…

— Чи можна, щоб діти вийшли?

Дені помітив, як заблищали оченята в Рози… але він уже знав, що не про весілля йтиме ця вечірня розмова. Бідолашна Розета! Розмови про її весілля, принаймні з Робером Костадо, ніколи вже не буде… Роза повела Дені в свою кімнату, де були двері й до материної.

Вона сіла на ліжку. Дені, ставши спиною до неї, міг бачити її в дзеркалі, що висіло над каміном. Тендітні, трохи похилі плечі виступали в неї з глибокого вирізу з тюлевою оторочкою, вкритою лелітками. А що сиділа вона похилившись наперед, у виріз корсажа видно було її маленькі перса. Від радісних надій у неї зарум'янилося личко. І от у цьому самому дзеркалі Дені побачив, як змінилося сестрине личко при перших вибухах голосу Леоні Костадо, що кричала завжди, навіть тоді, коли зовсім не треба було кричати, — а це змушувало співрозмовника й собі підвищувати голос. Та саме через те, що кричала вона надто гучно, Роза й Дені не все розбирали; але й того, що вони второпали, було досить, щоб зрозуміти, чого вона прийшла.

— Послухай, Люсьєно, тепер нам з тобою не до чемностей — занадто серйозний час. Ти знаєш, де Оскар?

Діти ледве впізнали материн голос — такий він був дитинний та запобігливий:

— Ну, звичайно, знаю, він у Леоньяні.

— Що ж, коли він і справді ще досі там, то не з власного бажання.

Почулося невиразне, незрозуміле бурмотіння; Леоні Костадо перервала його:

— Ти не прикидайся, ніби не розумієш мене! Цю байку вже три дні як усі в місті тільки й переповідають… То, може, й тобі слід би про це дізнатися!

Далі вона заговорила стишеним голосом. Діти почули, як їхня мати простогнала: «Яким правом…» Леоні говорила про чотириста тисяч франків, що належали Костадо, і що їх Оскар Револю мав пустити в обіг; як він причепився і завжди повторював: мовляв, невідомо, як воно обернеться з власністю.