Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр
Вдома сумно схилила голову.
— Стільки втрачених нагод! — зітхнула вона.
— А хто винен, пані?
— Ох! — сказала вона.
— От-от! — сказав добродій. — Тож бо й воно! Ось що значить голосувати за червоних. Француза не виправити: війна вже на порозі, а він знай вимагає оплачуваних відпусток.
Вдова підняла голову: її обличчя було стривожене.
— То ви гадаєте, що буде війна?
— Про війну, — сказав добродій, — і думати немає чого. О-о, не так швидко вона буде. Ні, Даладьє не дитина, він, звичайно ж, поступиться. Але ми матимемо гірші неприємності.
— Негідники, — крізь зуби процідила Лола.
Борис із симпатією глянув на неї. Як на її думку, то чехословацьке питання було просте: на цю маленьку країну напали, Франція мусить її захистити. Вона не дуже зналася на політиці, зате була великодушна.
— Ходімо снідати, — сказала вона, — ці двоє діють мені на нерви.
І підвелася. Він глянув на її гожі пругкі стегна і подумав: жінка. Це була жінка, вся жінка, якою він володітиме сьогодні вночі. Він відчув, як від бажання в нього аж вуха зашарілися.
Позаду вокзал — і Ґомес у потязі, з ногами на лавці, він прискорив прощання: „Не люблю обіймів на пероні“. Вона спускалася монументальними східцями, потяг ще стояв на вокзалі, Ґомес палив і читав газету, залізши з ногами на лаву, в нього були нові черевики з телячої шкіри. Вона бачила його черевики на сірій оббивці лави; він їхав у першому класі; війна має свої переваги. Ненавиджу його, подумала вона. Вона була суха і спустошена. Якусь мить вона ще бачила сліпуче море, порт і пароплави, потім усе зникло: темні готелі, дахи і трамваї.
— Пабле, не біжи так! А то впадеш.
Малюк зупинився на сходинці, нога зависла в повітрі. Він побачить Матьє. Він міг іще один день провести зі мною, але він волів провести його з Матьє. Її руки палали. Поки він був тут, життя було мукою; тепер, коли він поїхав, я не знаю, куди мені йти.
Малий Пабло поважно дивився на неї.
— А тато поїхав? — поспитався він.
Навпроти висів годинник, він показував тридцять п'ять на другу. Вже сім хвилин, як потяг був у дорозі.
— Так, — відказала Сара, — поїхав.
— Воювати? — поблискуючи очима, спитався Пабло.
— Ні, — відказала Сара, — побачитися з другом.
— Так, але ж потім він воюватиме?
— Потім, — сказала Сара, — він змушуватиме воювати інших.
Пабло зупинився на передостанній сходинці; він зігнув коліна і, звівши ноги докупи, плигнув на тротуар, а потім обернувся і, гордо усміхаючись, глянув на матір. Мартопляс, подумала вона. Не усміхнувшись у відповідь, вона одвернулася й окинула оком монументальні східці. Над її головою їхали, зупинялися і знову рушали потяги. Ґомесів потяг прямував на схід, поміж крейдяними бескидами чи, може, поміж будинками. Вокзал угорі був пустельний, величезний сірий пухир, наповнений сонцем і димом, пахне вином і сажею, блищать рейки. Вона схилила голову, їй було прикро думати про цей покинутий вокзал, нагорі, в білій полуденній спекоті. В квітні 1933 року він їхав тим самим потягом, на ньому був сірий твідовий костюм, в Каннах його чекала місіс Сімпсон, вони тоді провели разом два тижні в Сан-Ремо. Краще було б це, подумалося їй. Маленький кулачок мацнув її руку. Вона розтулила долоню й зімкнула її на Пабловому зап'ясті. Потім опустила погляд униз і глянула на нього. На ньому була матроська блуза й полотняний капелюшок.
— Чому ти так дивишся на мене? — поспитався Пабло.
Сара одвернулася і глянула на шосе. Вона жахнулася зі своєї черствости. Це всього лиш дитина, подумала вона. Всього лиш дитина! Вона знову глянула на нього, силкуючись усміхнутися, та так і не змогла, зуби її зціпилися, рот задерев'янів. Губи малюка затремтіли, й вона зрозуміла, що він зараз заплаче. Вона різко смикнула його за руку й пішла сягнистими кроками. Малюк здивувався і, забувши про сльози, задріботів поруч з нею.
— Куди ти йдеш, мамо?
— Не знаю, — відказала Сара.
Вона звернула праворуч, у першу-ліпшу вулицю. Вулиця була пустельна; всі крамниці були зачинені. Вона ще дужче наддала кроку і звернула ліворуч, у вулицю, що тяглася поміж темними брудними будинками. І знову нікого.
— Ти змушуєш мене бігти, — поскаржився Пабло.
Не відповідаючи, Сара стиснула його руку й потягла його далі. Вони звернули на велику вулицю, яка була праворуч, з трамвайними коліями. Не видно було ні трамваїв, ні авт, тільки опущені залізні жалюзі й рейки, що провадили в порт. Вона згадала, що сьогодні неділя, й серце її стиснулося. Вона люто смикнула Пабла за руку.
— Мамо! — запхинькав Пабло. — Ой, мамо!
І побіг, щоб устигнути за нею. Він не плакав, обличчя було бліде, мов стіна, з темними синцями попід очима; він здивовано й недовірливо зиркнув на неї. Сара зненацька зупинилася; на очах її заблищали сльози.
— Бідолашна дитино, — сказала вона. — Невинна бідолашна дитино.
Вона присіла перед ним: яка різниця, ким він стане згодом? Поки що він був з нею, богу душу винний і негарний, з малесенькою тінню під ногами; врешті, хіба він просив народжувати його на світ?
— Чому ти плачеш? — поспитався Пабло. — Тому що тато поїхав, еге?
Сарині сльози вмить висохли, і їй захотілося сміятися. Та Пабло стурбовано дивився на неї. Вона підвелася й, одвернувши голову, сказала:
— Авжеж. Авжеж, тому що тато поїхав.
— А ми швидко прийдемо додому?
— Ти стомився? Ми ще далеко від нашої домівки. Ходімо, — сказала вона, — ходімо. Тепер ми підемо помаленьку.
Вони пройшли декілька кроків, а потім Пабло зупинився і тицьнув пальцем убік.
— Поглянь! — з майже болісним захватом сказав він.
Це була афіша на дверях геть голубого кінотеатру. Вони підійшли до неї. З темного прохолодного холлу тхнуло формаліном. На афіші ковбой гнався за вершником у масці, стріляючи з револьвера. Знову постріли, знову револьвери! Важко дихаючи, Пабло дивився на афішу; незабаром він надіне каску, візьме гвинтівку і буде гасати кімнатою, вдаючи розбійника в масці. В неї забракло мужности повести його. Касирка махала на себе віялом у шкляній будці. Це була гладка чорнява молодиця з блідою шкірою і вогнистими очима. За шибкою на підвіконні стояли в горщику квіти; на стіні вона прикріпила кнопками фото Роберта Тейлора. Добродій середнього віку вийшов із глядацької зали і підійшов до каси.
— Скільки? — поспитався він у віконце.
— П'ятдесят три квитки, — відказала вона.
— Так я й думав. Вчора шістдесят сім. А такий гарний фільм, із погонями!
— Люди сидять удома, — стенувши плечима, відказала касирка.
