Уран - Микола Якович Зарудний
У залі засміялися.
— Хай нам скажуть, чиї хати зносити будуть!
— Я зі своєї не піду.
— Дуже тебе просити будуть!
— А я не поїду, у мене батьки тут, на цвинтарі...
— Дайте ж мені доказати,— попросив Савка.— То моє слово таке: якщо Турчин викопає шахти... а я нагорі буду сіяти хліб, то я проголосую хоч зараз, а якщо ні, то вибачайте. І щоб не виселяли нас!
— Ви абсолютно не підготували зборів, товаришу Гайворон,— сердито шепнув Валинов.— Це ж демагогія, примітивна дядьківська демагогія.
— Це розмова про життя, товаришу Валинов.
Через зал протискувався Юхим Сніп.
— Ми дуже поважаємо наших батьків,— тихо почав Юхим.— Спасибі їм за те, що вони зробили й роблять у Сосонці. Мене мій батько ще хлопчиком брав з собою на трактора... ми орали й сіяли разом... І я люблю наші поля так, як мій тато...
— На що ви перетворюєте збори? — нагнувся Валинов до Підігрітого.— Батько виступив, а тепер синочок на підпряжку. Дивуюсь.
— Вони обидва колгоспники й члени партії,— відповів Макар.
— Я люблю Русавку й наші поля,— повторив Юхим,— але я буду голосувати за те, щоб загорівся на Видубецьких горах наш «Факел».
— Молодець! — вигукнув Валинов, аплодуючи.
— І хай батько й дядько Савка на мене не ображаються, що я і... мій товариш Мазур Максим підемо сьогодні супроти них... Ми служили в армії з Максимом, під Берліном... який брали колись штурмом наші батьки й старші брати. Ми стояли на межі двох світів... і дещо бачили... Там залишилася моя дивізія, мої друзі... Я хочу, щоб наші Видубецькі гори... допомогли їм... Ми з Максимом вирішили попроситися в бригаду Кіма Пузова.
— Давай, братва! — прогримів бас здоровила в синьому береті.
— А що їм, молодим-нежонатим?! Вони і в Африку поїдуть!
— Я теж з Юхимом піду!
— Сиділо б та мовчало!
— І піду!
— Буде говорити Текля Динька!
— Товариші добрі люди! Я не знаю, які там секрети відкрили під нашими Видубецькими горами, бо мені той... буран, чи як там його, без вніманія. Казали на ярмарку в Косопіллі, що ним... палити добре...
Хлопці й дівчата на задніх рядах зареготали.
— Як запалите, тітко, то Сосонка навколо Місяця крутитися буде!
— Чого ото ви смієтеся?! — не розгубилася Текля.— То з одного боку воно й непогано, що паливо при хаті, не будемо тими брикетами чадити, а як подумаю, що й колосочка в полі не побачу, ні бурячка, ні лугу над Русавкою, то аж біля серця захолоне... За свій вік ми з Никодимом наробилися в артілі, бо з першого дня записалися. І пенсію маємо, могли б і вдома сидіти... Та оце дали мені ордена, то я думаю ще за нього років зо три відробити.
Щедро нагородили Теклю оплесками за ці слова.
— Прочитали ми з Никодимом листа від правительства нашого,— тісніше зав'язала хустину Текля.— Пишуть душевно, але ж вони не знають моєї біди. Поставили ми хату з Никодимом перед війною. Як лялечка стояла... А після війни, як ото горе сталося в Полікарпа, що жінка, значить, втекла, то він підпалив Ладькову хату... І моя згоріла від руки того прок... товариша Чугая.
— Та що там ти згадуєш?!
— Вже забути пора!
— З кожним таке статися може, бо любов...
— Та ми вже помирилися з Полікарпом,— усміхнулася Чугаєві.— Поставили ми нову хату... як дзвіночок стоїть... А тепер, кажуть, будуть зносити. То я просила б наше правительство, щоб мою хату не зносили, хай приїдуть та подивляться, яка хата. І світла, і простора, і садочок виріс. Никодим у мене вже постарів — третьої хати не зведе, а Олег мій почерка славного має, а рубанка в руках тримати не вміє... Як казав Ничипір Сніп: вперед до перемоги комунізму! — закінчила Текля.
— Кожухар просить слова!
— Хай говорить!
— Проходьте, Михею,— запросив Підігрітий.
Михей відійшов од вікна, але за хвилину повернувся.
— Не можу пройти, людей стільки, що до трибуни не доберуся. Я звідси буду,— Михей сперся на лутку вікна й почав говорити.— Я за те, що говорили тут партійний Сніп і безпартійний товариш Савка. Хай Арсен Климович Турчин і Отар Долідзе копають шахти, вигрібають звідти те, що їм треба, а ми собі нагорі робитимемо своє діло. Їм буде добре, нам добре, й уряд буде задоволений... І щоб не переселяли нас.
— Ви дещо примітивно розумієте, товаришу Кожухар, масштаби «Факела» й технологію добування уранової руди,— перебив Михея Валинов,— це не так просто, як вам здається.
— Це ж секретні полєзні скопаємі! — вигукнув Перепічка.
— То розкажіть,— простодушно сказав Кожухар.— Бо про політику ми знаємо, про американські бази й про їхні... агресивні блоки... І правильно, що ми повинні дбати про силу нашої країни. А хто ж дбатиме, як не ми, народ? А ви розкажіть, що воно оце за уранова руда, щоб я знав, навіщо землю віддав. І ще: земля за нашим колгоспом закріплена державою навічно. Лежить у нас у сейфі під замком Акт. Дарина Михайлівна, наша славна трактористка, мати Платона Гайворона, у війну зберегла його, життям ризикуючи... Значить, ми віддаємо свою землю, а що ж за це одержуємо? Як жити будемо? Де колгосп, якщо залишиться якась бригада, грошей візьме, щоб нам виплачувати пенсії? У держави будемо просити? А я не хочу бути нахлібником. От і виходить, що ви, Іване Івановичу, приїхали з області, зібрали нас, а сказати нічого не можете, бо й самі не знаєте. Треба дочекатися Турчина, хай він усе нам розкаже, по селу з нами піде й покаже, що й де буде. А Гайворон хай розповість нам, що
