Розфарбований птах - Єжи Косінскі
Часто я потайки зустрічався з Мовчуном. Якось він не прийшов у призначений час. Потім я дізнався в сиротинці, що його перевели до іншого міста.
Настала весна. Дощового травневого дня повідомили, що війна закінчилася. Люди танцювали на вулицях, цілувалися й обіймалися. Увечері ми чули, як мчать містом швидкі, підбираючи людей, поранених у п’яних бійках. Протягом кількох наступних днів я часто навідувався до сиротинця, сподіваючись отримати листа від Гаврила чи Митька. Але листів не було.
Я ретельно читав новини, намагаючись зрозуміти, що відбувалось у світі. Не всі війська поверталися додому. Німеччина залишалася окупованою, і могли минути роки, перш ніж Гаврило з Митьком повернуться.
Жити в місті ставало важче. Щодня сюди приїжджало безліч людей з цілої країни, сподіваючись, що у великому промисловому центрі легше буде вижити і вдасться заробити достатньо, щоб повернути собі все втрачене. Приголомшені люди, що не могли знайти роботу чи помешкання, валандалися вулицями, билися за місця у трамваях, автобусах і ресторанах. Усі були нервові, запальні та сварливі. Здавалося, кожен вважав себе обранцем долі, адже пережив війну і тому заслуговував особливого ставлення. Одного дня батьки дали мені трохи грошей на кіно. У радянському фільмі розповідалося про чоловіка й дівчину, що домовилися зустрітися о шостій годині вечора після війни[24].
Біля кас юрмилося багато людей, і я терпляче простояв у черзі кілька годин. Опинившись біля віконечка, я виявив, що загубив одну монетку. Побачивши, що я німий, касир відклав квиток убік, щоб я міг забрати його, коли повернуся з рештою грошей. Я кинувся додому. Повернувшись за півгодини з грошима, я спробував отримати в касі свій квиток, але контролер наказав мені повернутися до черги. Дощечку для письма я з собою не прихопив, тож намагався пояснити жестами, що вже відстояв свою чергу і квиток чекає на мене. Чоловік навіть не спробував мене зрозуміти. На радість тим, хто чекав за дверима, він схопив мене за вухо і грубо виштовхав. Я послизнувся на бруківці та впав. Із носа на форму закрапала кров. Я швидко повернувся додому, поклав на обличчя холодний компрес і взявся вигадувати план помсти.
Увечері, коли батьки вже лягали спати, я одягнувся. Вони стурбовано запитали, куди це я зібрався. Я пояснив їм знаками, що просто хочу прогулятися. Батьки спробували переконати мене, що вночі на вулицях небезпечно.
Я рушив прямісінько до кінотеатру. Людей біля кас було небагато, і контролер, який мене сьогодні вижбурнув, ледаче тинявся подвір’ям. На вулиці я знайшов дві чималих цеглини і прослизнув до під’їзду сусіднього будинку. Зі сходового майданчика на третьому поверсі я кинув порожню пляшку. Як я і сподівався, контролер швиденько туди прибіг. Коли він нахилився подивитися, що сталося, я кинув дві цеглини й помчав сходами на вулицю.
Відтоді я виходив з дому лише вночі. Батьки намагалися заперечувати, однак я їх не слухав. Удень спав, а щойно насувалися сутінки, вирушав на нічну прогулянку.
Кажуть, що вночі всі кішки сірі. Але людей ця приказка точно не стосується. У них все цілковито навпаки. Удень всі вони були схожі й поводилися добре знаним ладом. Однак уночі всі змінювалися так, що їх годі було впізнати. Чоловіки повільно прогулювалися вулицями або стрибали, наче коники, з одного затінку під ліхтарем до іншого, час від часу прикладаючись до пляшок, які ховали в кишенях. У роззявлених просвітах дверей стояли жінки в розстібнутих блузках і тісних спідницях. Чоловіки наближались до них хиткою ходою, а тоді разом зникали. Із немічних міських алей лунали крики парочок, які кохалися. На руїнах розбомбленого будинку кілька хлопців ґвалтували дівчину, що легковажно вийшла з дому самотою. Заскреготівши колесами, завернула за ріг швидка; в сусідньому шинку вибухнула бійка, і почулося, як б’ється скло.
Незабаром я добре вивчив нічне місто. Знав тихі вулички, де молодші за мене дівчатка чіплялися до старших за мого батька чоловіків. Виявив місця, де елегантно вбрані чоловіки з золотими годинниками на зап’ястях торгували речами, володіння якими загрожувало роками ув’язнення. Довідався про непримітний будинок, із якого хлопці виносили пачки листівок і розклеювали їх на стінах урядових організацій, а міліція та солдати розгнівано зривали їхні оголошення. Я бачив, як міліція влаштувала облаву і як озброєні цивільні вбили солдата. Вдень у світі панував мир. Уночі далі велася війна.
Щоночі я навідувався до парку на околицях, неподалік від зоопарку. Чоловіки та жінки збиралися там, щоб виторгувати щось, випити й пограти в карти. Ці люди добре до мене ставилися. Вони пригощали мене шоколадом, який неможливо було дістати, вчили кидати ножа і заломлювати руки. Я віддячував їм, відносячи на різні адреси невеликі пакуночки, уникаючи міліціонерів та лягавих у цивільному. Коли я повертався після таких доручень, жінки притискали мене до своїх напахнючених тіл і підбадьорювали лягти з ними на траву, де я пестив їх так, як мене колись навчила Евка. З людьми, чиї обличчя ховалися в темряві ночі, мені було легко. Я нікому не набридав і не заважав. Вони вважали мою німоту надбанням, що допомагало під час виконання місій.
Однак однієї ночі все це скінчилося. За деревами змигнули сліпучі прожектори, і міліціонери розітнули тишу свистками. Міліція оточила парк, і нас усіх кинули до в’язниці. Дорогою я мало не зламав палець одному міліціонерові, що, не зважаючи на червону зірку в мене на грудях, грубо мене штовхнув.
Наступного ранку батьки прийшли забрати мене. Я весь був у багнюці, а форма після безсонної ночі перетворилася на лахміття. Мені прикро було прощатися зі своїми друзями, нічними людьми. Батьки спантеличено дивилися на мене, але нічого не сказали.
20
Я був занадто худий і погано ріс. Лікарі радили гірське повітря й регулярні фізичні вправи. Вчителі казали, що місто не йде мені на користь. Восени батько знайшов роботу в горах на заході країни, і ми поїхали з міста. Коли випав перший сніг, мене відправили в гори. Старий лижний інструктор погодився наглядати за мною. Я оселився разом із ним у гірській хатині й бачився з батьками лише
