Хатина дядька Тома - Гаррієт Бічер-Стоу

Минуло кілька днів, і міс Офелія опорядила все в домі на новий лад. Одначе там, де порядок залежав від прислуги, її зусилля оберталися справді Сізіфовою працею[21]. З великого розпачу вона врешті звернулася до Сен-Клера.

— В цьому домі годі й думати, домогтися хоч якогось порядку!

— Не маю щодо цього ніякого сумніву, — відказав Сен-Клер.

— Я ще ніколи не бачила такої безпорадності, такого марнотратства, такого безладдя!

— Охоче вірю.

— Але ж, Огюстене, ви собі навіть не уявляєте, в якому стані все було!

— Не уявляю? Ви думаєте, я не знаю, що качалка, валяється в Діни під ліжком, що тертушку для горіхів вона носить у кишені разом з тютюном, що в домі не менш як півсотні цукерниць і що посуд вона миє день серветкою, а день клаптем від старої спідниці? Та хоч як там воно є, а обіди в неї смачнющі, і каву вона варить чудову. Отож і судити про неї треба як про полководців та державних діячів — за здобутками.

— Але скільки переводиться добра… які збитки!..

— Ну що ж! Позамикайте все, що можете, й держіть ключі при собі. Видавайте всього помалу й ніколи не питайте про остачу — це непристойно.

— Оце мене й тривожить, Огюстене. Мені чогось здається, ніби ваші слуги не зовсім чесні. Чи певні ви, що на них можна звіритись?

Побачивши, яке серйозне і стурбоване в неї обличчя, Сен-Клер голосно засміявся.

— їй-право, сестрице, ви забагато хочете. Не зовсім чесні! Наче можна сподіватися від них чесності! Ну звісно, що нечесні! Та й з чого б їм бути чесними? Звідки б воно в них узялося?

— Чого ж ви не навчаєте їх?

— Навчати? Дурниці! Чого я, по-вашому, маю їх навчати? Оце-то знайшли вчителя! Що ж до Марі, то дайте їй тільки волю, і вона вам заб’є на смерть цілу плантацію негрів — її на це вистачить, будьте певні, — але шахрувати їх однаково не відучить.

— Невже серед них зовсім нема чесних?

— Трапляються зрідка такі безхитрі, правдиві й вірні від природи, що їх не зіб’є з пуття жоден лихий вплив. Та загалом негритянські діти змалечку починають тямити, що сягнути чогось вони зможуть тільки хитрощами. Інших способів для них нема — ні в стосунках з батьками, ні з господинею, ні з малими паничами, з якими вони разом зростають. Хитрощі й двоєдушність помалу стають у них життєвим звичаєм, другою натурою. То де там сподіватися від них чогось іншого. І карати їх за це не годиться. Що ж до чесності, то я навіть не уявляю собі, як вони можуть бути чесними. Такі, як наш Том, це просто чудо!

— Який жах! — мовила міс Офелія. — Невже вам не соромно за себе?

— Не знаю, чи соромно. Нас таких чимала громада, — відказав Сен-Клер. — Погляньте ви на вищих і нижчих у цілому світі — скрізь однакова картина. Нижчі верстви оддають і тіло своє і душу на пожиток вищим. Те саме і в Англії, те саме й повсюди… А ось і дзвоник! Тож забудьмо на час про наші суперечності й ходім, сестрице, обідати.

Після обіду міс Офелія саме була в кухні, коли хтось із чорної малечі гукнув:

— О, тітка Прю іде й бурчить, як завжди!

До кухні зайшла висока й кощава темношкіра жінка. На голові вона несла кошик з гарячими булками та хлібцями.

— А, це ти, Прю? — озвалася до неї Діна.

Обличчя Прю було похмуре, голос грубий і сердитий. Вона поставила кошик на підлогу, сіла навпочіпки і, впершись ліктями в коліна, промовила:

— Ох, краще б я вже сконала!

— Чому ви хочете померти? — спитала міс Офелія.

— Скінчились би тоді мої муки, — хрипло відказала жінка, не зводячи очей від підлоги.

— А навіщо ж ти напиваєшся, Прю, і сама собі робиш шкоду? — обізвалася чепурна покоївка з квартеронок, побризкуючи кораловими сережками.

Жінка спідлоба зиркнула на неї.

— Постривай, може, й сама колись така будеш. Отоді подивлюсь я на тебе! Радітимеш, як і я, краплині того зілля, аби тільки забути своє горе!

— Ану, Прю, — мовила Діна, показуй свої хлібці. Осьде й пані тут, вона заплатить.

Міс Офелія відібрала два десятки хлібців.

— Квитки отам на верхній полиці, в щербатому глечику, — сказала Діна. — Полізь, Джейку, дістань.

— Квитки… Які ще квитки? — спитала міс Офелія.

— Ми купуємо квитки в її хазяїна, а вона дає нам за них хліб.)

— А коли я вертаюся, хазяїн лічить квитки й гроші, і як чогось там недолічиться, то б’є мене смертним боєм.

— Так тобі й треба, — мовила Джейн, ота метка покоївка. — Ти ж береш його гроші й пропиваєш. Оце таке вона робить, пані.

— І завжди так робитиму. Інакше жити я не можу. А ото хильну та й забуваю своє горе.

— Це дуже погано й нерозумно, — сказала міс Офелія, — красти в хазяїна гроші й втрачати людську подобу.

— Може й так, пані. Та я однаково це робитиму, от робитиму — і край! Ох, сконати б мені швидше! Сконати й позбутися всіх мук…

Стара жінка важко підвелася й знову поставила на голову свій кошик, та, перше ніж вийти за двері, вона окинула поглядом молоду квартеронку, що й досі стояла, граючись своїми сережками.

— Думаєш, така вже ти краля з цими брязкальцями? Радієш, трусиш кучерями й позираєш на всіх, мов яка цяця. Та дарма, ось доживеш колись і станеш така ж стара, злиденна й немічна, як і я. А нехай би таки стала! Отоді побачимо, чи ти не питимеш. Питимеш, іще й як! Геть зіп’єшся. Та й по заслузі, отак-то!..

І, злісно гмукнувши, вона вийшла з кухні.

— Ач, стара потвора! — мовив Адольф, що прийшов по воду господареві для гоління. — Якби я був її хазяїном, я б ще дужче її лупцював.

— Куди вже там дужче, — заперечила Діна. — В неї і так уся спина розмальована, аж плаття застебнути не можна.

Як на мене, то таких низьких істот не слід би й пускати в порядні доми, — сказала міс Джейн. — Як ви гадаєте, містере Сен-Клер? — грайливо повела вона голівкою в бік Адольфа. Треба сказати, що, привласнюючи різні речі господаря, Адольф прибрав собі і його ім’я; отож серед кольорових жителів Нового Орлеана він був відомий як містер Сен-Клер.

— Цілком з вами згоден, міс Бенуар, — відказав Адольф.

Бенуар було дівоче прізвище Марі Сен-Клер, а Джейн належала їй.

— Дозвольте вас запитати, міс Бенуар, чи не до сьогоднішнього балу на вас ці сережки? Вони просто чарівні!

— Мені