Спокута - Ієн Макьюен

Тернер виявив, що можна заснути на ходу. Гуркіт двигунів раптом зникав, шийні м’язи розслаблялися, голова падала на груди, і він, здригнувшись, прокидався й заточувався. Нетл і Мейс були за те, щоб під’їхати якоюсь машиною, але він уже розповідав їм попереднього дня, що бачив у тій першій колоні — двадцятеро людей у кузові тритонної вантажівки були вбиті одною-єдиною бомбою. Він у цей час сидів скулений у канаві, засунувши голову в дренажну трубу, й дістав уламком шрапнелі в бік.

— Так що давайте, вперед, — сказав він. — Я залишаюся тут.

І справа була вирішена. Без нього вони не підуть, він — їхній щасливий квиток.

Вони наздогнали ще кількох шотландців з полку легкої піхоти. Один із них грав на волинці, що спонукало капралів почати передражнювати його, підвиваючи гугнявими голосами. Тернер зробив вигляд, що хоче перейти на інший бік дороги.

— Якщо ви почнете бійку, я не з вами.

Кілька шотландців вже обернулися й щось бурмотіли один одному.

— Файненька ніч, файненько місєц світе, — затягнув Нетл, наслідуючи діалект кокні. І могло б початися щось малоприємне, якби попереду не пролунав пістолетний постріл. Коли вони порівнялися з шотландцями, волинка замовкла. У відкритому полі загін французьких кавалеристів спішився, вишикувавшись у довгу шеренгу. Від голови шеренги йшов офіцер, стріляв у голову кожному коню, потім переходив до наступного. Усі солдати виструнчились біля своїх скакунів, церемоніально притиснувши кашкети до грудей. Коні покірно чекали своєї черги.

Це видовище поразки ще більше пригнітило всіх. Капрали втратили охоту чіплятися до шотландців, ті теж перестали звертати на них увагу. Ще через кілька хвилин вони пройшли повз п’ять трупів у канаві — три жінки, двоє дітей. Їхні валізи лежали біля них. Одна з жінок була в теплих капцях, як і отой чоловік у полотняному костюмі. Тернер відвернувся, вирішивши не перейматися. Якщо він хоче вижити, то повинен слідкувати за небом. Проте він був такий втомлений, що весь час забував про це. А ще зробилося спекотно. Деякі солдати кидали свої шинелі на землю. Чудовий день. Саме так його можна було б назвати за інших обставин — чудовий день. Дорога пішла на довгий некрутий підйом, якраз щоб ледве тягти ноги, та й бік став боліти сильніше. Кожен крок вимагав свідомих зусиль. Ліву п’яту він розтер до пухирів і тепер ішов, вивертаючи ногу. Не зупиняючись, дістав із наплічника хліб і сир, але жувати не міг, бо в роті пересохло від спраги. Він знову закурив, щоб приглушити почуття голоду, і спробував звести своє завдання до найголовнішого: треба йти по землі, поки не вийдеш до моря. Що може бути простіше, якщо викинути соціальну складову? Він — єдина людина на землі і має чітку мету. Він іде по землі, аж поки не вийде до моря. Він знав, що реальність завжди соціальна; якісь інші люди переслідують його, проте його втішало таке прикидання, а також ритм, знайдений нарешті для ніг. Ішов / він по / землі, / аж вий/шов до / берегів. Гекзаметр. П’ять ямбів і анапест — відтепер він крокуватиме в цьому ритмі.

Ще через двадцять хвилин дорога почала вирівнюватися. Глянувши через плече, він побачив, що караван розтягнувся на схилі на цілу милю. Попереду він не бачив кінця колони. Вони перейшли залізничну колію. Якщо вірити карті, до каналу ще шістнадцять миль. Вони дійшли до місця, де розтрощена техніка тяглася вздовж дороги суцільною смугою. Півдесятка двадцятип’ятифунтових гармат були звалені в купу за канавою, наче їх згребли туди бульдозером. Попереду, де починався спуск, на перехресті з бічною дорогою щось відбувалося. Чути було сміх піших солдатів, а з узбіччя долинали підвищені голоси. Підійшовши ближче, він побачив майора зі східнокентського полку «Баффс», червонопикого чолов’ягу старого гарту, років десь за сорок, який щось вигукував, показуючи в бік лісу кілометра за півтора за двома полями. Він витягав із колони солдатів, принаймні намагався це зробити. Більшість не звертали на нього уваги й ішли собі далі, дехто сміявся з нього, але деякі ніяковіли перед його погонами й зупинялися, хоч він і не мав ніякої влади над ними. Вони стояли навкруг нього з якимись непевними обличчями.

— Ви. Так, ви. Ви підійдете.

Майор поклав руку Тернеру на плече. Той зупинився й автоматично відсалютував. Капрали стояли за ним.

У майора були маленькі вусики щіточкою, що нависали над губами, які швидко випльовували слова..

— Ми оточили німців отам у лісі. Мабуть, передовий загін. Але вони добре окопалися, з кількома кулеметами. Треба піти й вибити їх звідти.

У Тернера від жаху підігнулися ноги, по спині побігли мурашки. Він показав майорові свої порожні долоні.

— Чим, сер?

— Хитрістю й чіткою взаємодією.

Як опиратися дурневі? Тернер був надто стомлений, щоб щось вигадувати, але знав, що нікуди не піде.

— Слухайте, в мене там залишки двох взводів на півдорозі до східного…

Слово «залишки» пояснило все й примусило Мейса, озброєного казарменою мудрістю, втрутитися.

— Прошу пробачення, сер. Дозвольте звернутися.

— Не дозволяю, капрале.

— Дякую, сер. Наказ отримано від верховного командування. З усією можливою швидкістю, стрімкістю й поспішністю, без затримок, дигресій і зволікань просуватися до Дюнкерка з метою негайної евакуації внаслідок паскудної і принизливої поразки по всьому фронту. Сер.

Майор повернувся й штрикнув вказівним пальцем Мейсу в груди.

— Послухайте, ви. Це наш останній шанс показати…

Капрал Нетл перебив замріяним голосом:

— Наказ був підписаний лордом Ґортом, сер, і направлений ним особисто.

Тернеру здалося дивовижним звертатися до офіцера подібним чином. Це ризиковано. Але майор не збагнув, що з нього насміхаються. Йому здалося, що слова ці належали Тернеру, бо свою невеличку промову він адресував саме йому.

— Цей відступ — це кривава бійня. Бога ради, чоловіче. Це ваш останній шанс показати, на що ми здатні, якщо діятимемо твердо й рішуче. Крім того…

Він ще багато чого говорив, але Тернерові здалося, що глуха тиша накрила весь цей світлий, ранковий пейзаж. Цього разу він не спав. Він дивився поверх майорового плеча в напрямку голови колони. Там далеко, метрах у десяти над дорогою, в спекотному мареві, що піднімалося від землі, висіло щось, що нагадувало горизонтально підвішену дерев’яну трісочку з потовщенням посередині. Слова майора не доходили до нього, як і його власні чіткі думки. Горизонтальний привид плив у небі, не стаючи більшим, і хоча він починав