Ловець повітряних зміїв - Халед Хоссейні

з дітьми теж скуштувати, але той відповів, що вони всією сім’єю повечеряли перед нашим приїздом. Тож ми з Фарідом закачали рукави, вмочили хліб у шорву та взялися їсти руками. Поки ми їли, я помітив, що троє Вагідових хлопчиків — щуплі, із замурзаними обличчями та короткостриженим каштановим волоссям під ярмулками — кидають скрадливі погляди на мій цифровий наручний годинник. Наймолодший прошепотів щось на вухо братові. Брат кивнув, не відводячи очей від годинника. Найстарший з хлопців — припускаю, йому було років дванадцять — гойдався туди-сюди, прикипівши поглядом до мого зап’ястка. Після вечері я помив руки водою, що її Мар’ям лила з глиняного горщика, та попросив у Вагіда дозвіл зробити його хлопчикам гадіє — подарунок. Він відмовив, але я наполягав, тож Вагід неохоче погодився. Я розщібнув ремінець і віддав годинник найменшому з трьох. Той смиренно пробурмотів «ташаккор».

— Він показує час у будь-якому місті світу, — сказав я малому.

Хлопці ввічливо закивали та стали передавати дарунок один одному, по черзі приміряючи його. Проте вони швидко втратили до нього цікавість — невдовзі годинник уже самотньо лежав на солом’яному килимку.

— Міг би мені розповісти, — сказав потім Фарід.

Ми лежали поруч на солом’яних килимках, які нам постелила Вагідова дружина.

— Розповісти що?

— Чому приїхав у Афганістан.

У його голосі вже не було тієї різкості, яка звучала з моменту нашої зустрічі.

— Ти ж не запитував, — відповів я.

— Ти повинен був мені розповісти.

— Ти не запитував.

Він обернувся обличчям до мене. Підклав зігнуту руку під голову.

— Може, я тобі допоможу знайти цього хлопчика.

— Дякую, Фаріде.

— Я щодо тебе помилився.

Я зітхнув.

— Та ні. Ти й не здогадуєшся, наскільки був правий.

Руки його скручено за спиною грубою мотузкою, що врізається в шкіру на зап’ястках. Очі йому зав’язано чорною тканиною. Він стоїть на вулиці навколішки, на краю канави із застояною водою, голова його похилилася до грудей. Він погойдується, молячись, і коліна на твердому ґрунті кривавлять крізь штанини. День хилиться до вечора, і його довга тінь колихається на гравії. Він ледь чутно щось бурмоче. Я підступаю ближче. «Тисячу разів, — бурмоче він. — Для тебе — хоч тисячу разів». Погойдується туди-сюди. Підводить обличчя. Я бачу майже непомітний шрам понад верхньою губою.

Ми не самі.

Спершу я помічаю дуло. А потім уже чоловіка за ним. Він високий, у камізельці із зубчастим візерунком і чорному тюрбані. Дивиться на того, котрий із зав’язаними очима, — і в його погляді немає нічого, крім всеохопної печерної порожнечі. Робить крок назад і здіймає ствол. Наставляє його на потилицю чоловіка, що стоїть навколішки. Якоїсь миті промінь призахідного сонця падає на метал і зблискує.

Рушниця реве оглушливим громом.

Я спостерігаю, як ствол описує в повітрі дугу. Бачу за ним обличчя в хмарці диму, що здіймається з дула. Чоловік у камізельці — це я.

Прокидаюся від застряглого в горлі крику.

Я вийшов надвір. Завмер у тьмяному сріблі півмісяця та подивився вгору — на всипане зорями небо. У розсіяній темряві тріщали цвіркуни, вітер зітхав між дерев. Під босими ступням озивався холодом ґрунт, і зненацька — вперше, відколи ми перетнули кордон, — я відчув, що повернувся. Минуло стільки років, і ось я знову вдома, стою на землі своїх предків. То була земля, на якій мій прапрадід побрався з третьою дружиною за рік до смерті від холери, епідемія якої лютувала в Кабулі 1915-го. Третя дружина подарувала йому те, на що не спромоглися перші дві, — жаданого сина. Саме на цій землі мій дід вирушив на полювання з королем Надіром-шахом і підстрелив оленя. На цій землі померла моя мати. І на цій землі я боровся за любов свого батька.

Я сів попід глиняною стіною. Спорідненість, яку раптом відчув із цією давньою землею... здивувала мене. Мене ж тут не було доста довго, щоб забути і бути забутим. Мій дім був тепер на іншій землі, і для людей, що спали по той бік стіни, на яку я спирався, земля ця могла бути хоч в іншій галактиці. Я думав, що забув про рідні терени. Але ні. І у світлі півмісяця кольору слонової кістки я відчув, як Афганістан бринить у мене під ногами. Можливо, Афганістан теж мене не забув...

Я дивився на захід і чудувався, що десь там, за тими горами, досі існує Кабул. Існує насправді, а не як давній спогад чи заголовок у історії з АП[90] на п’ятнадцятій сторінці «Сан-Франциско Кронікл». Десь поза тими горами на заході спало місто, де я та мій брат із заячою губою запускали повітряних зміїв. Десь там далеко чоловік із зав’язаними очима, що мені наснився, загинув безглуздою смертю. Колись поза тими горами я зробив вибір. І тепер, через чверть століття, той вибір привів мене на цей самий ґрунт.

Я вже збирався повернутися в хатину, коли почув голоси, що долинали зсередини. Один з них належав Вагідові.

— ...дітям нічого не залишилося.

— Ми голодуємо, але ж ми не дикуни якісь! Він же гість! Що мені було робити? — сказав він здушеним голосом.

— ...знайти щось завтра, — в жіночому голосі чулися сльози. — Чим я нагодую...

Я тихцем пішов знадвору. Тепер я зрозумів, чому хлопчики не виявили цікавості до годинника. Вони зовсім не на нього так пильно дивилися. Вони витріщалися на мою їжу.

Ми попрощалися раненько наступного ранку. Перш ніж залізти в «ленд-крузер», я подякував Вагідові за гостинність. Він показав на хатину позад себе.

— Тепер це і ваш дім, — сказав.

Троє його синів стояли в дверях і спостерігали за нами. Найменший надів годинник — той бовтався на худющому зап’ястку.

Коли ми вже від’їжджали, я глянув у дзеркало бічного огляду. Вагід і хлопчики навколо нього стояли в хмарі куряви, яку здійняла вантажівка. І я збагнув, що в іншому світі ці хлопчаки були б не такі виголоднілі й охоче погналися б за нашою машиною.

А ще раніше того ранку, упевнившись, що ніхто не бачить, я повторив те, що зробив був двадцять шість років тому: запхав жменю пожмаканих грошей під матрац.

Розділ двадцятий

Фарід застерігав мене. Застерігав. Але його слова виявилися марними.

Ми рухалися дорогою, побитою вирвами, що тяглася з Джелалабада до Кабула. Востаннє я їхав