Уран - Микола Якович Зарудний

— Ничипора Снопа.

— Товариша Валинова!

— Гайворона й Земцова!

— Савку Чемериса!

— Теклю Диньку!

— Кіма Пузова! — вигукнув Максим Мазур.

— Макара Підігрітого!

— Досить!

— Максима Мазура!

— Голосуй, Гайворон!

Головував на зборах Макар Підігрітий.

— Надаю слово голові правління артілі «Рідне поле» Платонові Гайворону.

Михей Кожухар навіть не встиг переодягнутися. Прийшов просто з бригади, тільки й того, що помив руки в Русавці. Потрапити до зали — нічого було й думати. Протиснувся якось Михей до вікна,— добре, що високий — хоч що-небудь бачив. У залі було тихо, обличчя людей зосереджені й серйозні.

— Ми прочитали з вами лист уряду,— казав Гайворон.— Кожне слово в ньому звернене до нас, до наших сердець. Нам не пропонують передати землі колгоспу для «Факела», а просять, сподіваючись, що ми зрозуміємо значення цього будівництва для всієї країни. Наші Видубецькі гори й поля, які ми засівали з вами, відкриють свої надра, й народ нам скаже спасибі. Ми не з легким серцем розпрощаємося з нашими полями, бо ми потомствені хлібороби і з ними зв'язане все життя, наші радощі й печалі. Але ми повинні думати не лише про себе, а про всю Батьківщину. Від імені правління колгоспу я вношу пропозицію передати для будівництва першої черги рудника тисячу сто гектарів орної землі й Русавську заплаву.

— А на другу чергу скільки ще треба буде віддати?

— Можливо, ще стільки.

— Коли почнуть будувати другу чергу?

— Весь комплекс «Факела» розраховано завершити за три роки.

— Товариші,— постукав олівцем по графину Підігрітий.— Запитання будемо ставити після, а зараз я надаю слово заступникові голови облвиконкому Валинову Івану Івановичу.

Валинов був спокійний. Атмосфера — ділова, виступ Гайворона йому сподобався. Іван Іванович поклав на трибуну свій, оддрукований на машинці, виступ і рівним голосом почав читати, зрідка поглядаючи в залу. Валинов читав красиво, артистично, в ударних місцях, які він завжди обводив червоним олівцем, підвищував голос і... чекав на оплески. Івану Івановичу завжди доручали на різних нарадах читати звернення й відозви, і навіть ці ділові, сухі матеріали він виголошував, як поеми. Сьогоднішній свій виступ Іван Іванович написав стилем високомовним, а тому майже всі аркуші були позначені червоними рисками, знаками оклику, пунктирними й хвилястими лініями. Та оплесків не було. Валинов спочатку розгубився, а в одному місці ледь сам не зааплодував собі, але своєчасно стримався.

Наприкінці Валинов процитував вірш одного поета, надрукований в газеті, і у залі зааплодували. Найбільше старалися бульдозеристи.

— Слово має,— почав Макар, але Ничипір Сніп уже йшов до трибуни,— Герой Соціалістичної Праці товариш Сніп.

— Дуже славно ви говорили, товаришу Валинов,— звернувся Ничипір до Івана Івановича.— Все правильно сказали, але, даруйте на слові, ми це знаємо. Бачите, он висять на стінах плакати й діаграми: скільки ми сталі виплавляємо, скільки вугілля й руди добуваємо, скільки хліба вирощуємо, скільки мільйонів дітей учимо... А в читальні є куточок, де все написано про космонавтів... І закінчили ви так, наче прочитали гасло, яке написав Іван Лісняк.— Ничипір зійшов зі сцени, задер голову й уголос прочитав: — «Під проводом Комуністичної партії вперед до комунізму!» Але ні ви, ні Платон Гайворон не розповіли, що ж у нас тут, у Сосонці, буде. Чули, що будемо добувати уранову руду, а для цього треба забрати поля нашого колгоспу. Уряд написав до нас листа, ми розуміємо, що це діло серйозне. Але уряд пише, що місцеві органи влади зроблять усе для того, щоб забезпечити дальше процвітання села Сосонки, не образити почуттів хліборобів, знайти можливості для використання робочих рук, допомогти збудувати колгоспникам нові хати замість тих, що будуть знесені. Ви про це нічого не сказали, а ми хочемо знати, що буде з нами. Що буде зі мною, бригадиром тракторної бригади, як не буде мені де орати й сіяти? Я хочу знати, що робитиме мій син Юхим... Хотів би я поговорити з Турчиним, а його нема. Прочитав я його книжечку про «Факел», не все зрозумів, але він пише, що можна добувати руду й відкритим способом, і шахтами. То моя думка така, щоб добувати в шахтах, а на поверхні сіяти хліб. Одне слово, мені не ясно і я голосувати за те, щоб віддати сьогодні наші поля, не буду. Треба все обміркувати, так і уряд пише: підійти до цієї справи серйозно, з усією відповідальністю.

Валинов поривався кілька разів перебити Снопа, але Земцов стримував його.

— Правильно Сніп каже!

— Розкажіть, що з нами буде! У нас діти! Куди ми подінемося?

— Товариші! — вийшов з-за столу Валинов.— У своєму виступі я, так би мовити, змалював загальну картину... Про всі деталі будівництва, переселення, трудовлаштування ми домовимося пізніше. Хто захоче, може переїхати в Казахстан, Крим. Про це ми потурбуємося. А зараз нам з вами треба проголосувати, прийняти постанову, що передаємо частину території під будівництво...

_ Прошу слова.— До трибуни вийшов Савка Чемерис.— Чого нам хапатися до того голосування, люди добрі? Я теж ночей не спав, думав і дійшов лічно до такої мислі: що б ми з вами тут не балакали, а цей «Факел» буде. І я не проти, бо це діло... тут ми всі свої... воєнне, атомне і той... реак... тивне. Для оборони держави треба й для науки. Там уже на Видубецьких горах Турчин своїх хлопців збирає, щось вони роблять, і ми їх не проганяємо... А про інші поля подумаємо, може, справді, хай Турчин шахти робить, бо Сніп діло говорить.

— Будувати шахти на цьому родовищі невигідно,— кинув репліку Валинов.— Дорого обійдеться руда.

— То все дорого обходиться,— відповів Савка.— А хліб? А коло буряка скільки клопоту... Тепер про море. Хай буде, якщо воно потрібне, а де ж люди житимуть, якщо ви й вулиці біля Русавки позатоплюєте? Як же я буду голосувати, не знаючи, де моя хата буде? І яка вона, і чим я її вкрию: шифером чи бляхою? Окрім того, у мене лічно на городі груша росте,