Завоювання Плассана - Еміль Золя

— Ми заробляли гроші разом, — сказала вона, — вони належать нам обом. Я хочу одержати п’ятсот франків.

Порушивши свою похмуру мовчанку, Муре накинувся на Марту з гіркими докорами. Від гніву до нього враз повернулась його балакучість.

— П’ятсот франків! — кричав він. — Чи це не для твого кюре? Я строю з себе дурня, я мовчу, бо занадто багато довелося б говорити. Але не думайте, що ви знущатиметеся з мене до кінця!.. П’ятсот франків! А чому не весь будинок! Щоправда, він уже його захопив, наш будинок! І тепер він хоче грошей, правда? Він тобі звелів просити у мене гроші?.. Подумати тільки, що я живу у себе вдома, як у лісі! Скінчиться тим, що в мене викрадатимуть носові хусточки з кишені. Я ручуся, що, коли б я понишпорив в його кімнаті, то знайшов би всі мої речі в його комоді. У мене не вистачає трьох пар кальсон, семи пар шкарпеток, чотирьох чи п’яти сорочок, я перерахував учора. Вже нічого мого немає, все зникає, все йде за вітром. Я тобі не дам жодного су, жодного су, чуєш, ти?

— Я хочу п’ятсот франків; половина грошей належить мені, — спокійно повторила вона.

Цілу годину Муре бушував, сам себе під’юджуючи, викрикуючи одні й ті ж самі докори: він не впізнає своєї дружини — до приїзду абата вона його любила, вона слухала його, брала близько до серця всі хатні справи. Ті люди, що підбурювали її проти нього, певне, дуже лихі люди. Враз йому перехопило голос; він упав у крісло, знеможений, безсилий, як дитина.

— Даси мені ключ від письмового стола чи ні? — спитала Марта.

Він підвівся, зібрав останню силу й несамовито крикнув:

— Ти хочеш усе забрати, пустити дітей з торбами, не залишити нам і шматка хліба?.. Добре, бери все, клич Розу, хай підставляє фартух. Бери, ось ключ!

Він кинув ключ, Марта сховала його під подушку. Вона зблідла як стіна від цієї сварки, першої гострої сутички з чоловіком. Вона лягла в ліжко; він провів ніч у кріслі. Перед ранком вона почула, що він плаче. Вона віддала б йому ключ, якби він не побіг, як навіжений, у садок, хоч було ще зовсім темно.

Здавалося, знову настав спокій. Ключ від письмового стола висів на цвяшку коло дзеркала. Марті не доводилось мати справу з такими великими сумами, і вона почувала якийсь страх перед грішми. Спочатку вона була дуже стримана, її брав сором кожного разу, коли вона відмикала шухляду, де Муре завжди тримав готівкою з десяток тисяч франків для своїх закупок вина. Вона брала рівно стільки, скільки їй було треба. До того ж Олімпія давала їй добрі поради: раз уже ключ тепер у неї, вона повинна показати себе ощадливою. Побачивши, як Марта вся тремтить перед тим «скарбом», вона навіть на якийсь час перестала їй говорити про безансонські борги.

Муре знову поринув у своє похмуре мовчання. Це був для нього новий удар, значно тяжчий за перший, коли Серж вступив до семінарії. Його друзі з бульвару Совер, дрібні рантьє, які регулярно, між четвертою і шостою годинами, робили свою прогулянку, починали серйозно непокоїтись, коли бачили, як він іде якийсь розгублений, з безсило звислими донизу руками, і ледве відповідає на запитання, наче його мучить якась невиліковна хвороба.

— Кепська з ним справа, кепська, — говорили вони. — В сорок чотири роки це просто незрозуміло. Кінчиться тим, що він збожеволіє.

А він, здавалось, не чув злих натяків, які робили часом в його присутності. Якщо його питали прямо про абата Фожа, він, ледь червоніючи, відповідав, що кюре — хороший пожилець, завжди платить вчасно за помешкання. За його спиною дрібні рантьє посміхалися, сидячи рядком на лавках бульвару проти сонця.

— Кінець кінцем, він має те, що сам заробив, — казав колишній торговець мигдалем. — Пригадайте, як він розпинався за кюре скрізь і всюди, як вихваляв його. А тепер у нього вельми комічний вигляд, коли заходить розмова на цю тему.

І вся компанія передавала один одному на вухо з одного краю лави до другого різні скандальні плітки.

— В усякому разі, — говорив півголосом колишній власник чинбарні, — Муре боягуз; бувши ним, я б викинув того кюре за двері.

І всі погоджувалися, що справді Муре боягуз. А раніше, бувало, як він глузував з чоловіків, яких дружини водили за ніс!

Незважаючи на ту наполегливість, з якою деякі особи ширили ці наклепницькі чутки по місту, вони не виходили за певне коло нероб і балакунів. Коли абат відмовився жити в церковному будинку і лишився у Муре, то, звичайно, тільки тому, що, як він сам казав, полюбив чудовий садок, де він може так спокійно читати свій требник. Його глибока побожність, його суворе життя, його зневага до дрібних грішків, що їх собі дозволяли інші священики, ставили його поза всякими підозрами. Всі члени Молодіжного клубу обвинувачували абата Феніля в тому, що він хоче погубити абата Фожа. Взагалі все нове місто було за абата Фожа. Проти нього був тільки квартал св. Марка, аристократичні жителі якого поводилися дуже стримано, зустрічаючись з ним у покоях монсеньйора Руссело. Проте коли пані Ругон говорила йому, що він тепер може зважитися на все, він хитав головою і казав:

— Ще нічого немає певного, я ні на кого не можу покластися. Досить якоїсь соломинки, щоб уся споруда завалилась.

Останнім часом його дуже непокоїла Марта. Він був неспроможний пригасити цю гарячку побожності, яка пазила її. Вона вислизала від нього, не слухалась, йшла далі, ніж він того хотів. Ця, така корисна жінка, ця шанована патронеса могла його згубити. Всередині у неї палав вогонь, що сушив її тіло, колір її обличчя ставав сірим, очі тьмяніли. Наче в ній розвивалась якась хвороба, якесь спотворення всього її єства, що захоплювало потроху мозок і серце. Обличчя її сяяло в екстазі, вона простягала руки з нервовим тремтінням. Сухий кашель потрясав її З ніг до голови, а вона, здавалось, не почувала, як він роздирає їй груди. А абат ставав усе суворішим, відхиляв любов, яку вона віддавала йому, забороняв їй приходити до церкви св. Сатюрнена.

— В церкві дуже холодно, — казав він. — Ви сильно кашляєте. Я не хочу, щоб ви ще тяжче занедужали.

Вона запевняла, що це нічого, що у неї просто трохи дере в горлі. Потім вона корилася, приймала цю заборону йти до церкви, як заслужену