Гуляйгора - Віталій Іванович Петльований

— Дома залишаю. Збережемо його.

Мати розкрила скриню, дістала полотняну торбину з міцним шнурком: для Павла в дорогу. Вишила голубим і зеленим стебельце волошки. Чорними — літери: Ч. П.

— М'яке дуже полотно. Помнуться сорочки, білизна, та що зробиш.

Поклала Марія Миколаївна своєму солдатові всяке дрібне начиння, щоб носив із собою завжди, бо ні матері, ні сестри поряд не буде. Чи гудзик відірветься, чи петля розпуститься, мусить сам собі раду дати. Голка і ложка, виделка, нитка біла, нитка чорна.

— Ви б мені ще й машинку Зінгера впакували, — посміхався Павло.

— Не смійся, Павлушо. Спасибі потім скажеш. Як узяли Миколу та інших, то я вже й про тебе думала. Хоч і заспокоювала себе, як могла, а чуло моє серце…

Передчувала. Знала. Чекають тривожні дороги її єдиного сина. Колись так прощалася з Іваном Михайловичем, солдатом з кокардою. Одне нині втішало: Павло на рідній землі служитиме, в Червоній Армії, яка ні з ким не збирається воювати, а лише на сторожі стоїть. Заспокоювала себе. Навіть з Дзенісом не раз сварилася: «Досить вам, Яке Карловичу, хтозна-що пророчити. Хіба людям забулася та війна велика, ті сльози? Забулося безхліб'я?» А смерть — як не від кулі чи бомби, то від голоду, від тифозної воші, від ран?.. Про війну і згадувати не слід, як і про чорта. Мусив латиш перед Марією Миколаївною відступати з своїми похмурими прогнозами. Та й сам згоджувався: недарма Жовтнева революція війну війні проголосила. І Декрет ленінський про мир — не казка, а свята правда. Не дадуть люди себе вдруге одурити, як колись.

Майже до ранку світилися вікна в хаті Чепелів. Павло ліг раніше, а мати з Надією ще трудилися. Зарізали і обпатрали курку, внесли з льоху огірків, помідорів, квашеної капусти, щоб усе було не дуже холодне, під рукою. Як би там не журитися, а проводжати Павла треба за народним звичаєм. Треба покликати друзів і сусідів.

Трохи перегодя, як уже зовсім тихо стало в кімнаті, де Павло заснув, Надія запитала пошепки у матері:

— Про Лесю не згадує?

— Ні. Ні словечка. І добре.

— А мені жалко його, мамо.

— То що ж робити? Тобі його жалко. А мені — вас обох.

— Правду кажеш, мамо. Він у нас гарний, розумний. Відслужить, то одразу ще й не таку собі вибере. А якщо по правді, то ходити далеко не треба. Наталка… Як гадаєш, мамо? Вона не признається, а я по очах бачу. Якщо подасть їй Павло надію, хоч словечко, то ждатиме. Батьки теж з повагою до нашого Павла ставляться.

— А що там він розуміє, наш Павло? Хлоп'ячий у нього ще розум. Подорослішає, то і серце підкаже, зрозуміє. А те, що покинула вона Гуляйгору, то, мабуть, на краще.

Павло не спав. Він чув усе…

Зранку від хати до хати передавали — запрошують до сельбуду. О четвертій — усіх на врочисті проводи призовників.

За годину раніше прибули автобусом харківські шефи. В шинелях, будьонівках. І труби «обмундировані». На кожній — зелений чохол. Якби й не запрошували попередньо, то музика однаково б скликала всіх. Люблять у Гуляйгорі духовий оркестр, звикли до нього.

Попливла над селом мелодія вальсу «Амурські хвилі».

Сім'я Чепелів явилася однією з перших. Микита Маляр стояв біля дверей і кожному призовникові потискав руку, поздоровляв батьків. Під портретом Леніна — червоний прапор з Серпом і Молотом, подарований військовою частиною. Призовникам чіпляли червоні стрічки, й ті сідали на перші лави. От уже зайняла свої місця на сцені президія.

Врочистий голос Микити Маляра звернений до громади, до призовників. Грім оплесків зливається з дужими акордами «Інтернаціоналу». Звуки духової музики не вміщаються в залі, тремтять шибки, ніби на вітрі колишуться лаштунки декорацій.

Павло часто бував на таких зборах, все, що відбувається зараз, йому знайоме, але вперше він схвильовано ловить кожне слово, бо з трибуни звертаються саме до них, призовників. Називають кожного поіменно, і його називають, Павла Чепеля. Оратори місцеві, гуляйгірські. Степанида Кафка, колгоспниця, інвалід громадянської війни Осипчук, комуніст-залізничник Цуркан, вчителька Августина Петрівна. Виступив і Як Дзеніс від імені колишніх литовських стрільців.

Відповідає на привітання призовник Данило Чобітько. Він порівнює руль своєї машини з кермом танка. Наприкінці голова колгоспу вручає призовникам подарунки.

— Чепель Павло Іванович!

Чепель дивується, адже він не колгоспник, працює на фабриці. Це добре знає і голова колгоспу, який простягає йому коробочку з бритвою. І всі присутні знають. Він почуває себе ніяково. Але всі аплодують, ніби схвалюють, що не обійшли і його.

До пізнього вечора тривав у Гуляйгорі концерт, грав духовий оркестр.

Другого дня о десятій ранку двоє саней рушили од сільради в путь. Дорогу обрали низову, понад кручами, обминаючи прадавній, насипаний козаками курган, високі снігові замети довкола нього.

Біля степової криниці Павло озирнувся. Перед очима знайома картина: монастир на горі, біла кам'яна стіна з крутим зеленим дашком, сторожова вежа.

Хтось з передніх саней гукнув:

— Стій, хлопці! Нап'ємося на дорогу гуляйгірської. Кажуть, що вона сили додає.

Загриміло відро на цепу, набралося повне. По черзі пили, досапуючи, мов коні. Потім ще трохи постояли в мовчанні, ніби без слів прощалися з рідним селом.

Куди, в які краї заведе його ця дорога? На цій дорозі