Древляни - Віктор Семенович Близнюк
Він скинув з плечей шинелю, потягся до неї, зіниці волого світились, рука тремтіла, притис її до грудей, до теплих тужавих губ.
— Скажи… Як ти жила?
— Не тре… Пізніше, потім. Лучче скажи, як ти. Болить? Де воно, тут чи тут?
— Дрібниці. Під пахву. І ще раз — в потилицю. Тільки навкіс, чуба видрало. Заживе, засохне, Килино.
— Мовчи. Не можна тобі. — І вона знов обгорнула його шинелею і непомітно полюляла, а вже потім звела погляд— і жеврінь кинувся в щоки: в наметі ж були сторонні люди. Сама не знала, чого сторопіла. Так сторопіла, як тоді, коли батько застав її, вже дорослу наймичку, над дитячими цяцьками.
…У них був день, була ніч і довга розмова, таємничий діалог закоханих, коли не треба слів, не треба велемовних сповідей, а досить лякливо-трепетного доторку пальців, шепотіння вій, одного на двох нероздільного дихання. «Килино… як ти жила після того? Після нальоту махновців? Пам’ятаєш, гримнув бій, і ми прямо з-за весільного столу шебенули в атаку?» Вона сиділа над ним, чорна розплетена коса обгорнула його сповитком, все довколишнє зникло, тут був тільки він, і вона примовляла тільки до нього.
Насувалась гроза, блискавки батюжили степ, носився кінь у пожежі, і я бігала в житі, звісно, не з доброго розуму. Хіба можна в сліпе грозовище когось дошукатись? Замрів світанок, розхмарився степ, і я знайшла одного, потім і другого, стоптані кіньми, страшні. Чую: житом ідуть вояки з нашого полку, вони цепом ходили туди й сюди, підібрали трьох порубаних, а тебе не було. Один (помниш? — лозівський залізничник, довгий такий) сказав, начебто бачив, як тебе скрутили махновці, до сідла прив’язали і, тікаючи, повезли з собою… Все в мені скам’яніло. Я мала-мала, та вперта, це мати знає. Отож і бійці, і рота твоя напосілись: гайда та гайда в табір. Я вперлась, руками й ногами — ні, буду шукати. Шукатиму, та й годі, хоч на край світу піду. І пішла бозна-куди, степами та селами, у людей питала, де ті махновці. Вони саме тікали з Донбасу, Денікін оружно їх підпирає, всі на бричках та на конях, а я пішки. Оце плаття в горошку на мені, були й туфлі — розбились, так я боса. Навинешся в село, баби й кажуть: осьдечки налетіли махновці, тут були, тут тобі й загули. Шарнули у волосній конторі, розпотрошили столи з докумерією: «Паліть бумажні пута!» — і навтьоки. А я за ними, за курявою на шляху. Де тільки не блукала, якого тільки горя не нагледілась! Куди не поткнись — старці, каліки, сироти; торбами вагони обвішані, торби і на вокзалах, і на шляхах, і в канавах, і в мертвушках. Думаю: «Господи, чи не весь люд пустився по світу з торбами?» І скрізь нашіптують — вурки. Того зарізали, того під колесами задушили, серед білого дня грабують. Тяглась до гурту — і боялася гурту. Оминала станції, людні містечка, йшла глухими просілками або хуторами. За літо обірвалась до рубця, вчорніла від спеки, хто стріне: «Здоров, циганко, погадай…» Кажу, на пасльон зчорніла, бо все до Азова йшла, проти сонця. Махно з Лозової тікав у своє Гуляйполе. Ніколи й не чула, що є така річка Самара, а це довелось убрід перейти, вимокла до нитки, ще й не просохла — на ніч повернуло. Знайшла в очеретах старенький човен, трохи настелила і — спати. Та хіба заснеш? Їсть комашва, і мислі жалючі, як та мошкара, їдять мене поїдом. Страшно… сама в очеретах, щось ніби стогне, хропе в болоті, тремчу з переляку, шастаю очима в потемках. «Де ж він? — думаю про тебе. — Може, в сирій землі, а я, немов заклята, топчу цю землю, бозна-кого шукаю…»
Ти знаєш, я не пив, лиш пригубив чарку, а коли очнувся — тріщить голова, ніколи так не тріщала, наче обухом вдарили. Де я, що зі мною, — не втямлю. Коли бачу: якась темна хата, бочки під стіною, лави стоять, диму накурено — сиво. Корчма не корчма, лях його знає. І бачу: повно людей, мужики дебелі, всі напідпитку, зелені змії в очах. Регочуть: «Ну як, молодий, прохмелів? Ми тебе вниз головою мчали, щоб вітром продуло». Ага, думаю, махновці. Супроти мене — здоровий такий козарлюга у хромових чоботях, шаровари сині, з напуском, вишивана сорочка на крутому кряжі. Лице, скажу тобі, молоде й красиве, вуса підкручені, чорні патли до пліч. Спершу подумав — Махно. Пізніше довідався, що то Каплуненко — ад’ютант Махна. А Нестор сидів поруч. Такий незавидний чоловічок, вид у нього сірий, монашеський, і гімнастьорка сіра, і ніяких патлів — чуб як чуб. Він спирався на костур, одна нога в чоботі, друга — чорт зна в чому, в шкарбані, здається, обмотана бинтом. «Ф’ю-у! — присвиснув собі. — Оце за такою вишкваркою вся анархія пішла, степові одчайдухи під руку стали?» Дивуюсь і тим часом примічаю: хмільна орава гуде, гелгоче, Махно ж — ні пари з вуст. Хмуро сидить, вид, кажу, страдницький, чернечий, на сухому лиці — важка й скорботна задума. Тут і свист, і регіт з матом — він до всього наче байдужий, ніби точить його давня хвороба, і Махно прислухається тільки до себе. Та не так воно, примічаю, насправді, як попервах здається. Бо тільки бровою моргне отаман (а погляд!.. — пекучий, прошиває тебе до нутра), тільки моргне отаман — затихає орава. Каплуненко тут як тут: «Ви щось хотіли, батьку?» Ад’ютант сам — ломовик, жеребця, мабуть, кулаком ізвалить, а побачила б ти, як перед Нестором гнеться. «Еге, — думаю, — загнуздав Махно свою братію!»
Я стою нетвердо, голова тріщить, за лікті мене підтримують. Коли це підходить Каплуненко, бантом моїм погрався (а бант у петлиці, хоч зубами одірви, нікуди не дінешся), погрався бантом, шаркнув ногою: «Женить його, хлопці! По-нашому! На Марфі повінчаємо. Ей, Марфуто!» — «Марфо! — реве гоп-компанія. — Куй жєлєзо, поки гаряче!»
І що ж я бачу? Пливе до мене, ну як би тобі сказати, білогруда копиця, і де
