Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
Це був Богдан Хмельницький.
Двісті тисяч озброєних і окрилених перемогами людей були тепер готовими на все, варто було йому поворухнути пальцем. Городові козаки приєдналися до нього в усіх містах. Край од Прип’яті й до рубежів степових був у вогні. Повстання ширилось у воєводствах Руському, Подільському, Волинському, Брацлавському, Київському й Чернігівському. Військо гетьмана зростало з кожним днем. Ніколи ще Річ Посполита не виставляла навіть проти найгрізнішого ворога й половини тих сил, які він мав у своєму розпорядженні. Такої кількості не було і в німецького імператора. Буря переросла всі очікування. Спершу сам гетьман не усвідомлював власної могутності й не розумів, як високо він піднісся. Він поки що декларував стосовно Речі Посполитої лояльність, законослухняність і вірність, бо не усвідомлював, що поняття ці, як нічого не варті, вже міг топтати. Одначе в міру розвитку подій зміцнювався в ньому й той безмірний, підсвідомий егоїзм, якого не знала історія. Відчуття зла й добра, злочину й доброчесності, насильства і справедливості змішалися в поняттях Хмельницького в одно з відчуттям власної кривди й користолюбства. Той був для нього доброчесним, хто тримав його сторону; той злочинець, хто йому суперечив. Він готовий був і сонцю дорікати, вважаючи особистим проти себе злочинним заміром, якщо воно не світило тоді, коли йому, Хмельницькому, бувало це необхідно. Людей, події та цілий світ він підганяв до власного «я». І, незважаючи на всю хитрість, на все лицемірство гетьмана, були якісь дивовижні благі наміри в такому його підході. З них випливали не тільки всі його гріхи, але й учинки добрі, бо наскільки не знав він удержу в знущаннях і жорстокості щодо ворога, настільки вмів бути вдячним за всі, хай навіть випадкові послуги, особисто йому надані.
Лише п’яним забував він про доброчинність і, ревучи в божевіллі, віддавав з піною на вустах криваві накази, про які потім жалкував. А в міру того, як зростали його успіхи, п’яним він бував усе частіше, бо все більша охоплювала його тривога. Здавалося, тріумфи піднесли його на такі висоти, на які він сам підноситися не збирався. Могутність його, що вражала інших, вражала і його самого. Велетенська рука заколоту, захопивши гетьмана, несла його з блискавичною швидкістю й невідворотністю, але куди? Як усьому цьому судилося завершитися? Затіявши смуту заради особистих своїх кривд, цей козацький дипломат не міг не припускати, що після перших успіхів чи навіть поразок він почне переговори, що йому запропонують прощення, відшкодування кривд і покриття збитків. Він добре знав Річ Посполиту, терплячість її, безмежну як море, її милосердя, що не знало меж і міри та випливало зовсім не із слабкості, бо навіть і Наливайкові, оточеному вже й приреченому, пропонувалося прощення. Але тепер, після перемоги під Жовтими Водами, після розгрому гетьманів, після розгулу усобиць в усіх південних воєводствах, справа зайшла занадто далеко; події переросли всілякі очікування – тепер боротьбі належало піти не на життя, а на смерть.
Але на чиєму боці буде перемога?
Хмельницький запитував ворожіїв і від зірок чекав відповіді, й сам теж вдивлявся в майбуття – та попереду бачив тільки морок. І бувало, що від страшних передчуттів дибом ставало волосся його, а з грудей, ніби вихор, виривався відчай. Що буде? Що буде? Він, Хмельницький, що був прозорливішим за інших, відповідно й розумів краще за інших, що Річ Посполита не вміє розпорядитися своїми силами, що попросту не має про них уявлення, хоча могутня безмірно. Якби хтось отримав можливість використати цю могутність, хто б тоді міг тій людині протистояти? А хто міг знати, чи не поменшає – з огляду на страшну небезпеку, близьку катастрофу й загибель – внутрішніх чвар, сварок, користолюбства, панських інтриг, склок, сеймового марнослів’я, шляхетського самодурства, неспроможності короля. Тоді півмільйона тільки дворянського стану можуть вийти на поле бою й розправитися з Хмельницьким, хоч би й був із ним не тільки хан кримський, але й сам султан турецький.
Про дрімотну цю могутність Речі Посполитої знав, окрім Хмельницького, й покійний король Владислав, а тому, поки був живий, мав намір з найбільшим на світі володарем повести боротьбу не на життя, а на смерть, бо тільки таким чином приховані ці сили можна було пробудити. Заради планів своїх король не завагався заронити іскру і в козацький порох. Чи було визначено наперед саме козакам викликати цю повінь, аби в ній і захлинутися зрештою?
Хмельницький знав також, якою страшною, незважаючи на всю слабкість, буде відсіч цієї Речі Посполитої. Адже в неї, таку розхлябану, неміцно зв’язану, розкраювану, свавільну, безладну, били найгрізніші у світі турецькі вали і розбивалися, мов об скелю. Так воно було під Хотином, що, можна сказати, він на власні очі бачив. Ця сама Річ Посполита навіть у дні слабкості своєї піднімала знамена на стінах чужих столиць. Яку ж вона тепер дасть відсіч? Чим подивує, доведена до відчаю, коли треба буде або вмерти, або перемогти?
Тому кожний тріумф Хмельницького обертався для нього самого новою небезпекою, позаяк наближував пробудження дрімаючого лева й робив усе більш неможливими мирні переговори. В кожній перемозі прихована була майбутня поразка, в кожній радості – на денці гіркота. Тепер відповіддю на козацьку бурю мала б початися буря Речі Посполитої. Хмельницькому здавалося, що він чує вже глухе, віддалене рокотання.
Ось-ось – і з Великої Польщі, Пруссії, багатолюдної Мазовії, Малої Польщі та Литви надійдуть легіони воїнів, їм потрібен тільки вождь.
Хмельницький узяв у полон гетьманів, але в цій удачі можна було вбачити як би пастку долі. Гетьмани були найдосвідченішими воїнами, але ні один, ні другий не були тим, хто відповідав цій годині гніву, жаху та знегод.
Вождем могла бути лише одна людина.
Звалася вона – князь Ярема Вишневецький.
Саме тому, що гетьмани потрапили в неволю, вибір, найвірогідніше, мав би впасти на князя. Хмельницький, як і решта, в цьому не мав сумніву.
А тим часом у Корсунь, де гетьман запорізький зупинився після битви для відпочинку, із Задніпров’я доходили вісті, що страшний князь уже рушив із Лубен, що по дорозі викорінює бунт, що, де пройде, там зникають села, слободи, хутори й містечка, а натомість постають криваві палі й шибениці. Страх подвоював і потроював кількість його війська. Говорили, що веде він п’ятнадцять тисяч найвідбірнішої
