Спокута - Ієн Макьюен

Брайоні з судном? Гадаю, що всі те саме казали про мене. Але ж вона така фантазерка, ми по собі це добре знаємо. Мені шкода пацієнтів, яким вона робитиме уколи. Лист її дуже плутаний і мене теж зовсім заплутав. Вона хоче зустрітися. Вона починає повною мірою розуміти, що вона зробила і чим воно все обернулося. Ясно, що її відмова від університету якось із цим пов’язана. Вона пише, що хоче приносити практичну користь. Мені здається, що вона сприймає догляд за хворими як свого роду покаяння. Вона хоче приїхати, щоб побачитися й поговорити зі мною. Може, я це не так розумію, тому й хотіла дочекатися тебе й відбути цю розмову разом із тобою, але мені здається, що вона хоче публічно покаятися в тому, що зробила. Я гадаю, вона хоче змінити свої свідчення й зробити це офіційно або на підставі закону. Може, цього й не можна зробити, враховуючи, що твою апеляцію не стали розглядати. Нам слід більше знати про закони. Можливо, мені варто зустрітися з адвокатом. Я не хочу, щоб наші надії виявилися марними. І вона теж може мати на увазі зовсім не те, що я думаю, або може бути не готовою пройти через це. Ти ж пам’ятаєш, яка вона мрійниця.

Я не робитиму нічого, поки ти мені не напишеш. Я б не розказувала тобі всього цього, але коли ти знову написав, що мені слід спілкуватися з батьками (мене вражає твоя великодушність), я вирішила, що ти мусиш про це знати, бо ситуація може змінитися. Якщо закон не дозволяє Брайоні стати перед суддею й заявити, що вона хоче змінити свої свідчення, то вона може принаймні сказати про це нашим батькам. Тоді вони зможуть вирішити, як їм повестися. Якщо вони погодяться написати тобі й попросити вибачення, тоді, можливо, ми й зможемо почати все спочатку.

Я весь час думаю про неї. Піти в медсестри, порвати зі своїм оточенням — для неї це ще серйозніший крок, ніж був для мене. Я принаймні провчилася три роки в Кембриджі, і в мене були зрозумілі причини, щоб зректися сім’ї. У неї, мабуть, теж є свої причини. Не стану заперечувати, що мені дуже кортить дізнатися про них. Але я чекатиму, коханий, щоб ти написав мені, що ти про це думаєш. Ага, і до речі, вона також написала, що Сирил Коннолі з «Горизонту» завернув її рукопис. Так що принаймні знайшовся хтось, хто належно оцінив її вбогі фантазії.

Пам’ятаєш тих недоношених близнят, про яких я тобі писала? Меншенький помер. Це сталося вночі, якраз коли я чергувала. Матір пережила це дуже важко. Ми чули, що батько — підручний муляра, і, гадаю, сподівалися побачити такого собі нахабного нікчему з цигаркою, що прилипла до нижньої губи. Він працював у східній Англії на підрядчиків, що виконують військові замовлення, будував берегові лінії оборони, тому й приїхав до госпіталю так пізно. Виявилося, що це дуже гарний юнак, дев’ятнадцяти років, зростом більше метра вісімдесяти, з русявим волоссям, яке звисає йому на лоба. У нього спотворена стопа, як у Байрона, тому його не взяли до війська. Дженні сказала, що він виглядає, як грецький бог. Як він лагідно, м’яко, терпляче втішав свою юну дружину. Ми всі були зворушені. Найсумніше, що коли йому вже майже вдалося заспокоїти її, закінчився час для відвідин, прийшла сестра й примусила його піти разом з усіма іншими. А нам випало складати докупи черепки. Бідна дівчинка. Але була вже четверта година, а правила є правила.

Я хочу встигнути з цим листом у белемське поштове відділення і сподіваюся, що він перепливе Канал до кінця тижня. Не хочу, однак, закінчувати на сумній ноті. Я справді дуже схвильована цими новинами про свою сестру й про те, що це може для нас означати. Мені дуже сподобалася твоя історія про сержантські клозети. Я читала ці рядки дівчатам, вони реготали як шалені. Я рада, що той офіцер зв’язку виявив твої знання французької і знайшов тобі роботу, де вони потрібні. Чому вони так довго з’ясовували, хто ти такий? Ти що, не хотів цього? Ти маєш рацію щодо французького хліба — вже через десять хвилин знову хочеться їсти. Саме повітря — і ніякої суті. Белем не такий вже й поганий, як я писала раніше, але про це наступного разу. Вкладаю ще вірш Одена на смерть Єйтса, вирізаний із минулорічного «London Mercury». В кінці тижня я їду побачитися з Ґрейс і пошукаю в ящиках твого Гаусмена. Все, біжу. Весь час думаю про тебе. Я кохаю тебе. Я чекатиму тебе. Повертайся. Сі.

***

Він прокинувся, бо хтось штурхав його ногою в спину.

— Давай, начальник. Вставай і сяй.

Він сів і подивився на годинник. Прямокутник входу з чорного став синюватим. Він прикинув, що спав не більше сорока п’яти хвилин. Мейс дбайливо повитягав з мішків солому й розібрав стіл. Вони мовчки посідали на паки сіна й закурили першу цього дня цигарку. Вийшовши надвір, побачили глиняний горщик із важкою дерев'яною накривкою. Всередині лежав буханець хліба й великий шмат сиру, загорнені в муслінову ганчірку. Тернер одразу розділив харчі довгим мисливським ножем.

— На випадок, якщо ми розійдемося, — пробурмотів він.

В домі вже горіло світло, а собаки гавкали, як скажені, коли вони відходили. Вони перелізли через ворота й пішли полем у північному напрямку. Через годину зупинилися в молодому ліску, напилися з манірок і закурили. Тернер вивчав карту. Високо в небі вже з’явилися перші бомбардувальники, десь із п’ятдесят «хейнкелів» прямували тим же курсом до узбережжя. Сходило сонце, хмар на небі майже не було. Ідеальний день для люфтваффе. Вони мовчки йшли ще годину. Стежок не було, тому він визначав шлях за компасом, через поля з коровами й вівцями, турнепсом і молодою пшеницею. Поодаль від доріг було зовсім не так безпечно, як він думав. На одному з пасовиськ було більше десятка снарядних воронок, а шматки м’яса, кісток і строкатої шкіри були розкидані на проміжку сотні метрів. Однак усі вони були заглиблені у власні думки, й ніхто нічого не казав. Тернера непокоїла карта. Він вважав, що вони десь милях у двадцяти п’яти від Дюнкерка. Чим ближче вони підходитимуть, тим важче буде уникати доріг. Усе сходилося в одну точку. По дорозі були річки й канали, які треба було перетинати. Прямуючи до мостів, вони лише втрачатимуть час, знову зрізаючи навпростець по бездоріжжю.

Коли минула десята, вони знову зупинилися перепочити. Потім перелізли через