Зима у горах - Джон Вейн

class="book">Серед усіх цих клопотів Роджера часом навідували думки про Дженні. Йому було боляче згадувати про неї, і він, як міг, намагався уникнути спогадів, але вона вже встигла міцно ввійти в його життя. Неначе він сидів у кімнаті, схожій на літеру «Г», і знав, що Дженні також перебував в цій кімнаті, у тому її кінці, що схований від його погляду,— вона принишкла десь у закутку, де він не може її побачити. Дуже часто, коли він сидів з Геретом в автобусі на площі в Карвенаї, чекаючи, поки вони вирушать у рейс, у нього раптом виникало майже фізичне відчуття, що на площі от-от з’явиться Дженні — з отим своїм стриманим виразом обличчя, може, в окулярах — і сяде в автобус. Це була, звичайно, чиста фантазія, але він ніяк не міг її позбутися. Одного разу, коли він переходив площу, йому здалося, ніби Дженні ввійшла до крамниці біля замку; він поспішив слідом, сам здивувавшись із своєї поквапливості й хвилювання, ноги несли його наче з своєї власної волі. Але в крамниці він побачив, що то зовсім не Дженні, а якась дівчина в плащі, схожому на той, який носила Дженні. Коли та дівчина здивовано обернулась на нього, відчувши його пильний погляд, він побачив зовсім не знайоме обличчя. Виходячи з крамниці, Роджер відчув, як тіло його обважніло, зробилося млявим. Глибина його рантового розчарування була несподіваною для нього самого. Дженні потрібна йому, він, певно, навіть кохає її, а якщо ні, то міг би покохати, якби обставини дозволили їм злити свої життя в одне. Він намагався обдурити свої почуття, думаючи про Райанон і підігріваючи свою уяву гріховними картинами.

Решту того дня обличчя Дженні невідступно стояло в нього перед очима, її величезні темпі очі уважно дивилися на нього з-під густого волосся, що закривало їй чоло. Надвечір Роджер не витримав. Приїхавши в місто з семигодинним рейсом, він сказав Герету, що не поїде назад десятигодинним. Герет, як завжди незворушно байдужий до особистих справ Роджера, тільки кивнув головою. Роджер швидко пішов геть. Напитись — ось що йому треба зробити, в усякому разі, це єдино можливий для нього вихід. Якби в Карвенаї був будинок розпусти, він пішов би туди. Проте, якщо таке приємне місце тут все ж таки й існувало, то йому нічого про нього не було відомо. Алкоголю, і побільше,— це все, що йому лишається. Він прожене образ Дженні хвилею хмільного напою.

У Маріо було порожньо й нудно. Нікого із своїх знайомих Роджер тут не побачив, а сам Маріо, здавалося, був у досить похмурому гуморі, бо розтуляв рота тільки тоді, коли до нього звертались, і роздратовано протирав склянки. Роджер швидко хильнув тут і подався в іншу пивну, потім ще в одну, тоді в іншу. Пішов тихий, але досить рясний дощ, а на Роджері було тільки тоненьке пальто. Через це відвідини пивних, до яких треба було йти понад п’ять хвилин, виключались. Він обійшов усі заклади в центрі, ковтаючи спиртне порція за порцією, але того, чого хотів, не досяг. Щоправда, хода в нього зробилась трохи непевною, та голова залишалася тверезою, і похмурий настрій, так само як і невідступне тоскне відчуття втрати, не минав. Не зник і образ Дженні, навпаки, він став яскравішим і опуклішим.

Прокляття! Він, очевидно, закохався в цю жінку. Дурниці, дурниці, з цим давно покінчено — стан закоханості належить порі юності, як шоколадне морозиво й Шопен. Усе було значно серйозніше, ніж закоханість: це було визнання того, що він зустрів щось співзвучне собі, щось справжнє життєдайне – зустрів жінку, яка могла б належати йому, але не належала. Хай їй біс — їй та її чоловікові, цьому неймовірно бундючному базікалові, якого вона через обережність та зашкарублість поглядів не наважується покинути!

Він вийшов з останньої в тому районі пивної — маленької коробки, просякнутої кислятиною і тютюновим димом — і зупинився під дощем. Куди тепер? Додому? Боронь Боже! Та він накладе на себе руки на тому схилі, де гуляє вітер і де йому й дивитись немає на що, хіба тільки на чужі меблі чужої домівки, яку місіс Опора Джонс здає щоліта приїжджим. Падати нижче вже нікуди. І вперше в житті Роджер збагнув, що можна вмирати від самих лише нещасть та розчарувань.

Що ж, тоді краще вже вмерти від пиятики. Лишалося одне місце, куди він ще не заходив,— готель «Палас». Роджер пошукав у кишені й витягнув поганенький галстук. Зав’язуючи його на ходу, він подався до готелю, мокнучи під дощем, що ніби глузував з нього. То був ризикований намір: він міг зустріти там Доналда Фішера чи якогось іншого отруйного паразита, навіть Твайфорда, боронь боже від такої напасті. А втім, це, можливо, було б не так уже й погано. Можна було б затіяти з ним бійку, поламати йому ребра й відсидіти три місяці у в’язниці — то було б навіть цікаво. Принаймні краще, ніж оце болісне й порожнє напівжиття.

Непевною ходою Роджер піднявся по сходах готелю «Палас». На щастя, він мав при собі досить грошей: того дня узяв ще одну солідну суму, обскубши свій банківський рахунок майже догола. Увалившись у фойє й спіткнувшись, Роджер глянув у бік конторки: Райанон там не було. На її місці сиділа набагато менш приваблива дівчина. Уже ласка долі. Ще однією ласкою долі було те, що в барі не виявилося Доналда Фішера. Так само, як Твайфорда чи ще когось із знайомих. По кутках сиділо кілька невиразних постатей. Отже, розмовляти не треба, можна просто пити, пити й пити, а якщо він нап’ється п’яний як чіп і не зможе дістатись додому, то долізе до конторки й попросить оту непривабливу дівчину дати йому номер.

А все ж таки в Карвенаї слід було б відкрити бордель. Дивно, що така проста й гарна ідея не спала на думку членам муніципалітету.

Здавалося, відвідувачів бару офіціанти не обслуговували, тому Роджер підійшов до стойки й замовив подвійну порцій віскі. І бармен у короткій куртці, і освітлення, і навіть те, як було розставлено пляшки на полицях,— усе нагадало Роджерові про першу зустріч із Дженні. Вона стояла отам:, на отому килимі, і хоробро й похмуро пила херес, страждаючи в товаристві п’яних друзів свого чоловіка. І вся сцена постала перед Роджером немов наяву: бліде,