Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук
Ясьо не впирався, його лише дуже здивувало, що хтось чомусь на нього кричав, ще й у плечі стусана всадив, — такої зневаги ніколи не зазнавав: він досі приймав від людей тільки ласку, навіть жовніри й поліцаї всміхалися до нього, давали келишок горілки, недопалок, а іноді й по плечу добродушно поплескували.
Він довго стояв на тротуарі, дивився на зачинені двері кав'ярні й намагався збагнути, що трапилося, за віщо його вигнали, але що натура в Яся була високооптимістичною і він у всьому намагався бачити ліпше, ніж є, вирішив про себе, що нема злого, аби на добре не вийшло. Ясьо був фаталіст, отож подумав, що в цьому випадку не обійшлося без вищого втручання: а може, якби він був ще трохи постояв у кнайпі, щось би з ним лучилося погане. Ну, приміром, посковзнувся б на мокрій долівці, впав би і зламав ногу або розбив скрипку, чи, не дай Боже, забагато дали б йому випити і він обригав би якогось фацета, — багато чого могло і, певно, мало трапитися з ним у кав'ярні, а Провидіння втрутилося, і він тепер у повній безпеці.
Але треба було подумати, як жити, чей не піде Ясьо жебрати.
Він довго думав, стоячи на бруку із скрипкою в опущеній руці, і врешті прийшла до нього рятівна думка: Ясьо гратиме по дворах!
І як він до такого раніше не додумався, — це ж не слугувати в смердючій корчмі пиякам і підмальованим повіям, які за пугарем найдешевшого вина годинами вичікують клієнтів. У дворах на лавочках сидять поважні люди, які, можливо, й не знають, що взагалі існують на світі брудні пияцькі заклади; у тих дворах, немов у глибокій криниці, звук аж дзвенить і б'ється у вікна, що ніби бджолині соти дивляться на тебе своїми комірками; від музики вікна самі розчиняються, і десятки, сотні голів визирають з них, а більше всього янгольських — дитячих, і капають униз крейцери, дзенькають, вдаряючись об брук, а він, Ясьо, грає, грає і втішає людей, і славить небо, що заглядає у глибоку криницю синьою латочкою.
Грай, скрипко, грай крізь цілу ніч, І серце край, щоб — сльози з віч, Хай струни рвуться, гарячі сльози ллються, За гру таку я радо вмру…Це була насправді прибуткова праця, з вікон так і сипалися мідяки, дітлахи вибігали у двір і подавали крейцери Ясеві в руку, він очима показував на кишені, і повнились вони, тяжіли, обтягали поли каптана.
Ясьо не знав, що робити з грішми, він зрадів, коли одного вечора побачив біля себе Арона. Трафікар підійшов, став поруч, ніби вони з Ясем давно домовились зустрітись, і запитав словами з Тори:
— Чим ця ніч відрізняється від інших ночей?
Ясьо не вмів відповісти, а що відрізняється — знав: хоча б тим, що вчора біля нього не було Арона, а нині він є.
Арон задавав це питання щовечора. Вони обидва ходили по дворах, Ясьо грав, Арон збирав мідяки у скрипковий футляр, потім заходили разом обідати до Каськи на Рури; Ясьо вже знав, що Арониха померла і пан Курковський поховав її задарма; потім западав вечір, вони удвох ішли ночувати до Аронової халупки над Полтву, і тоді трафікар запитував:
— Чим ця ніч відрізняється від інших ночей?
Ясьо звик до цього питання. Він і до Арона дуже швидко звик, — з ним було добре: обидва мовчали цілий день, але удвох мовчати виявилося набагато легше, ніж самому, та коли вечоріло і Арон ще продовжував німувати, Ясьо нетерпляче позирав на трафікаря, йому було любо чути цю єдину мовлену фразу, яка підсумовувала прожитий день. Ясьо розумів, чим відрізняється, але витлумачити не міг, проте трапилося так, що відповідь прийшла сама.
Якось Арон помітив, що Ясьо хоче чимшвидше почути це питання, і вимовив його на вулиці, їх наздоганяв пан Курковський, він настиг Яся й Арона саме в той мент, коли Арон запитав. Відповів не задумуючись:
— А тим, що вона стоїть ближче до смерті, ніж попередня.
Курковський вимовив слово «смерть» з певним пієтетом, він добре розумів це поняття, адже все своє життя осмислював його зміст. Знав візник похоронних караванів, що це слово вміщує в собі найкращу в житті мить — вивільнення. Бо ж тільки подумати: смерть примушує забути все, ніби нічого й не було: голоду, стужі, болю… Навіть найстрашніші тортури вмить забувають мученики, коли приходить небуття. Додав:
— Велику перевагу має смерть над життям, бо життя може відібрати кожен, а смерть — ніхто.
Курковський знову не мав заробітків, бо холера давно згасла, і хоч поговорювали, що з Відня насувається нова хвиля, ніхто не міг напевне знати, чи це справжня пошесть: з Відня ніколи нічого доброго не йшло, а все, що приходило, люди однаково називали холерою… Ні, ні, Курковський не просив у Бога пошесті, але ж таки не мав тепер за що жити і чим шкапу годувати, тому радо погодився ходити разом з Ясем і Ароном.
Незабаром вони надокучили людям на Ринку, грошей перепадало щораз менше, то вирішили вийти на Личаків і обійти всі двори аж до Льоншанівки, а коли зароблять певну суму, добре нап'ються в «Пекелку» — на святого Петра й Павла.
