Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр
— Хто там? — поспитався Шарль, мружачи очі.
— Петрюс, — озвалися з візка.
— А, це ти, стара срако! — сказав Шарль. — То що? Переїжджаємо?
Петрюс не відповів, поштовх, Шарлю здалося, ніби він висить за кілька сантиметрів над візком, вони пірнали у могилу, підлога четвертого поверху була вже над його головою, він покидав своє життя зверху, через каналізаційну діру.
— Але де ж вона? — коротко схлипнув він. — Де Жаніна?
Пані Луїза ніби не почула його, і Шарль погамував ридання, тому що поруч був Петрюс. Філіп ішов, йому вже несила було зупинитися; якщо він перестане іти, то зомліє; Здоровань Луї йшов, він примудрився поранити праву ногу. Якийсь панок чимчикував пустельною вулицею, невисокий опецьок зі здоровецькими вусами і в солом'яному брилі, Здоровань Луї простягнув до нього руку.
— Послухай-но, — сказав він, — ти вмієш читати?
Панок сахнувся од нього й наддав кроку.
— Та не тікай, — гукнув до нього Здоровань Луї. — Я ж тебе не з'їм.
Панок побіг прудкіше, Здоровань Луї закульгав услід за ним, простягаючи йому військовий квиток; врешті, панок завдав ноги на плечі і чкурнув од нього, волаючи з переляку, мов худобина. Здоровань Луї став і, чухаючи голову під пов'язкою, дивився, як той біжить: панок зробився малий і круглий, ніби м'яч, ось він підкотився до рогу вулиці, підстрибнув, звернув за ріг і щез.
— Оттак-пак! — сказав Здоровань Луї. — Оттак-пак!
— Не треба плакати, — сказала пані Луїза.
Вона витерла йому сльози своєю хустинкою, я й не думав, що плачу. Він трохи розчулився: так приємно було оплакувати самого себе.
— Тут я був такий шасливий.
— Ніколи б не повірила, — сказала пані Луїза. — Ви завжди на когось бурчали.
Вона відсунула ґрати ліфта і пхнула візок у вестибюль. Шарль звівся на ліктях, він угледів Тютора і малу Ґавальду. Мала Ґавальда була бліда, мов полотно; Тютор сховався під укривала і заплющив очі. Чоловіки в кашкетах хапали візки біля дверей ліфта, котили їх через поріг клініки і зникали в парку. Один з них підійшов до Шарля.
— Гей! — вигукнув Шарль. — Уважайте-но. Як немає звички, то може статися лихо.
— Нічого, — сказав чоловік, — велике диво — пхати вашу штукенцію. Тачки на вокзалі в Дюнкерку, вагонетки в Ленсі, візки в Анзені, я всеньке життя тільки це й роблю.
Шарль замовк, йому було страшно: паруб'яга, який котив малу Ґавальду, обернув її візка на двох колесах і подряпав планку об мур.
— Зачекайте! — погукала Жакліна. — Зачекайте, я його повезу на вокзал.
Вона бігом спустилася східцями, вона була геть захекана.
— Пане Шарлю! — сказала вона.
Вона дивилася на на нього з сумним захватом, її груди здіймалися, щоб доторкнутися до нього, вона вдала, ніби поправляє на нім укривало; виходить, він ще володіє чимось на землі; хоч де б він був, а володітиме цим великим турботливим і поштивим серцем, яке й далі буде битися для нього в Берку, в порожній клініці.
— Бачте, — сказав він, — кинули ви мене.
— Ох, пане Шарлю, так довго тягнуся час. Та я не могла прийти, пані Луїза, мабуть, казала вам про це.
Вона обійшла візок, смутна і заклопотана, твердо тримаючись на двох ногах, і він аж затремтів од ненависти: вона була зі стоянів, в неї були вертикальні згадки, недовго ж зберігатиме вона його у своєму серці.
— Гайда, гайда, — сухо сказав він. — Поспішаймо: везіть мене.
— Увійдіть, — сказав кволий голос.
Мод штовхнула двері, й від запаху блювотиння їй аж подих перехопило. П'єр лежав на полиці. Він був блідий, тільки очі блищали на лиці, та вигляд у нього був спокійний. Вона відступила назад, але змусила себе увійти до каюти. На стільці біля узголів'я стояла миска, наповнена каламутною пінявою рідиною.
— Я вже блюю самим слизом, — рівним голосом сказав П'єр. — Все, що було в шлунку, давно вже виригалося. Прибери миску й сідай.
Затамувавши подих, Мод узяла миску й поставила її біля умивальниці. Потім сіла; двері вона залишила відчиненими, аби провітрити каюту. Запало мовчання; П'єр дивився на неї з бентежною цікавістю.
— Я не знала, що ти недужий, — сказала вона, — а то прийшла б раніше.
П'єр звівся на лікті.
— Мені вже краще, — сказав він, — але я ще дуже слабкий. Зучора я знай ригаю і ригаю. Може, з'їсти щось пополудні, га? Я саме хотів було замовити куряче крильце.
— Та не знаю, — роздратовано відказала Мод. — Ти сам повинен відчувати, чи треба тобі їсти.
П'єр стурбовано дивився на укривало.
— Звичайно, — сказав він, — ризикуєш перевантажити шлунок, але мені треба покріпитися, а, з другого боку, якщо нападе блювота, то буде буде чим ригати.
Мод ошелешено зиркнула на нього. Потім подумала: „Справді, щоб пізнати чоловіка, треба з ним пуд солі з'їсти“.
— Гаразд, скажу стюардові, щоб приніс тобі овочевий бульйон і курячу грудинку. — Вона роблено засміялася й докинула: — Якщо тобі хочеться їсти, то ти не такий уже і хворий.
Запала мовчанка. П'єр підняв очі й розглядав її з бентежною сумішшю уваги і байдужности.
— Гаразд, розповідай: ви вже в другому класі?
— Хто це тобі сказав? — невдоволено поспиталася Мод.
— Рюбі. Вчора я здибав її в коридорі.
— Авжеж, — відказала вона, — в другому.
— А як це ви примудрилися?
— Ми запропонували дати концерт.
— А! — сказав П'єр.
Він знай дивився на неї. Ось він простягнув свої руки на простирадлі й м'яко сказав:
— Крім того, ти переспала з капітаном?
— Що ти верзеш? — обурилася Мод.
— Я бачив, як ти виходила з його каюти, — відказав П'єр. — Ніякої помилки.
Мод не знала куди подітися. З одного боку, вона вже не повинна була звітуватися перед ним; та з другої, порядніше було б попередити його. Вона опустила очі й закашлялася; вона почувалася винною, і це збудило в ній якусь ніжність до П'єра.
— Послухай-но, — сказала вона, — якби я відмовилася, то Франс не зрозуміла б мене.
— А до чого тут Франс? — кволим голосом поспитався П'єр.
Вона різко підняла голову: він усміхався, на його обличчі видно було ту ж саму мляву допитливість. Вона відчула, що її образили, краще б він кричав на неї.
— Як хочеш знати, — сухо сказала вона, — коли ми подорожуємо пароплавом, я завжди сплю з капітаном, щоб оркестра „Бебіс“ могла їхати в другому класі. От.
Якусь мить вона чекала,
