Віднайдений час - Марсель Пруст

в який бік піти прогулятися, і все це у парі з враженням від шматка полотна, сполучуваного в моїй уяві з тисячами ангольських крилець, тієї миті, коли нерівність бруківки оживила миршаві й мізерні образи, залишені в пам’яті Венецією та Сан-Марком, оживила у всіх напрямках, у всіх вимірах і в кожному враженні, якого я там дознав, відповідно пов’язуючи майдан із церквою, пристань із палацом, канал із пристанню та з усім, що відкривається очам як світ бажань, видимих лише для духу, я відчув спокусу (далебі, сезон цьому сприяв) якщо не прогулятися знову венецькими, вічно весняними для мене водами, то бодай вернутися до Баль-бека. Але я ні на хвильку не зупинився на цій думці. Я знав не тільки те, що згадані краї не такі, якими їх малюють для мене їхні назви, — і вже тільки в сонних мареннях поставали переді мною краєвиди, створені з чистої матерії, зовсім відмінної від світу звичайних предметів, що їх ми бачимо, що їх торкаємося, і невід’ємної від цих краєвидів, як тільки я собі їх уявляв; але якщо навіть говорити про образи ще одного роду, образи, зроджені зі спогаду, я знав, що краса Бальбека не відкрилася мені, коли я був там, і що, власне, та краса, яка передалася мені від цієї місцевосте, вже не була красою, яку я відкрив у свій другий приїзд. Я вже не раз переконувався, що годі шукати в довкіллі відгадки того, що криється у глибині нас; що не на площі Сан-Марко і не за другої моєї подорожі до Бальбека чи після повернення до Тансонвіля, аби побачитися з Жільбертою, я віднайшов Утрачений час, — і що подорож, яка підсувала мені тільки ще одну ілюзію, ніби ці давні враження існують поза мною, на розі якоїсь площі, не могла бути для мене засобом, якого я шукав. Я не хотів дати себе одурити знов, адже мені залежало на тому, щоб довідатися, зрештою, чи справді можна осягти те, що серед постійних моїх розчарувань стосовно місць чи стосовно людей (хоча колись п’єса для Вентейлевого концерту начебто переконала мене у протилежному) я вважав за нездійсненне. Я не збирався робити ще одну спробу на шляху, про який я знав уже давно, що це шлях у нікуди. Враження, як ті, що я намагався утримати, могли тільки розвіятись у зіткненні з безпосередньою радістю, неспроможною їх породити.

Єдиний спосіб, посмакувати ними докладніше, вимагав зусилля, щоб найближче з ними ознайомитись у їхньому вита-лищі, тобто в мені самому, висвітлити їх аж до самих глибин. Я не міг пізнати насолоди в Бальбеку, ані насолоди життя з Альбертиною: раювання ставало для мене приступним постфактум. А коли я складав конспект розчарувань свого життя як життя прожитого, розчарувань, які змусили мене повірити, що його реальність міститься, мабуть, не в діяннях, а деінде, то цей конспект не викладав розмаїтих моїх розчарувань у спосіб чисто випадковий і в дусі обставин мого існування. Я добре розумів, що розчарування в подорожі та в коханні не відрізняються між собою нічим, крім вигляду, якого набуває відповідно до фактів, пов’язаних із нею, наша неспромога повністю віддатися чуттєвим розкошам, плідній діяльності. І, згадуючи ще раз про позачасову радість, викликану брязкотом ложечки чи смаком мадленки, я казав собі: «Хіба це не те щастя, яке навіяла Сваннові невеличка сонатна фраза, хибно ототожнившись у його уяві з любовними втіхами і знеохотивши до пошуків його у творчості, щастя, яке ще гостріше, ніж куценька сонатна фраза, дозволило мені відчути як щось неземне пурпуровий і таємничий поклик септету, якого Сванн не подужав пізнати і помер, як легіон інших: перш ніж йому відкрилася створена для нього істина? А втім, із цієї фрази він не мав би жодного пожитку, бо вона могла б чудово символізувати поклик, але не здолала б сподвигнути Сван-на на письменництво, він був народжений не для пера».

А проте за хвилю, перебравши подумки ці випадки воскресіння пам’яти, я спостеріг: хай і по-своєму, деякі невиразні враження — ба навіть ще у Комбре, на Ґермантській стороні — інколи будили мою думку на кшталт цих ремінісценцій, хіба що крили в собі не давнє враження, а нову правду, коштовний образ, і я намагався його відкрити за допомогою тих самих зусиль, які ми робимо, аби щось пригадати, немовби наші найпрекрасніші помисли скидалися на музичні мотиви, які крутяться нам у голові, хоча ми ніколи їх не чули, і які ми силкуємося вислухати і занотувати. Я з приємністю здумав як свідчення, що я був такий самий уже тоді і що це збігалося з основною рисою моєї вдачі (із приємністю, не позбавленою зажури на гадку, що відтоді не досягнуто жодних успіхів), що вже у Комбре я укмічував той чи інший образ, вартий моєї уваги, хмару, трикутник, дзвіницю, квітку, камінь, відчуваючи, що, може, під цими знаками криється щось зовсім інше, і я маю його відгадати, криється думка, зашифрована в них, як ув ієрогліфах, спроможних видатися лише зображеннями світу матеріяльних речей. Звичайно, шифр важко відгадати, але одне вже це надавало читанню сенсу якоїсь правди. Бо ті правди, які розум схоплює безпосередньо, прозоро, у світі повного світла, мають у собі щось не таке глибоке, не таке конечне, як правди, які життя передає всупереч нам через враження — фізичне, бо воно вливається в нас через наші органи чуття, але при цьому ми можемо визволити з нього дух.

Загалом як у тому, так і в тому разі, чи то йшлося про враження, навіяне виглядом мартенвільських дзвіниць, чи про ремінісценцію, викликану нерівністю бруківки або смаком мадленки, враження слід у поті чола витлумачувати як знаки відповідних їм законів і понять, намагаючись мислити, тобто добувати з мороку те, що я відчуваю, і перетоплювати його в духовний еквівалент. Та хіба цей спосіб, як здавалося мені, єдино можливий, не був, власне, творенням мистецької речі? У голові мені зароїлося все те, що звідси випливало: якщо йдеться про такі ремінісценції, як дзвін виделки або смак мадленки, а чи про істини, написані з допомогою знаків сенс яких я відшукував у свідомості, де — дзвіниці та зело — склада лися в якусь неврозумливу квітчасту базгранину, то головною їхньою ціхою було те, що вони не залишали мені права вибору, як мовиться, їжте очі, що купували. Я відчував, що це запорука їхньої достеменности. Я ж бо не шукав на подвір’ї двох кругляків нерівної бруківки, коли спіткнувся. Але, власне, випадковий і