Хрест: постбіблійний детектив - Василь Андрійович Базів

– До нього можна?

– Чому ні.

Нехитрий апарат підтримував дихання в тілі, з якого вийшла ленінська свідомість ідейного будівника комунізму. Феофанов постав перед членами сім’ї доволі-таки в обнадійливому фізичному стані. Обгоріли лише довгі брови і почорніли нігті на руках. Він виглядав ще страшнішим, ніж коли був живим. Тіло без душі зупинилося на роздоріжжі. Чекало своєї подальшої долі. Душа окаянна линула кудись у далечінь. І цю істоту без свідомості важко було назвати людиною.

Вона була не здатна говорити. Думати. Приймати рішення. Наказувати тілу діяти. Бити чи щадити. Карати чи милувати. Вірити чи топтатися по чужій вірі. Ненавидіти й любити. Усе це робить свідомість. А без неї тіло, хоч і не вмерло, але вже неживе. Бо життя не в ньому, а у свідомості, як формі зовнішнього вияву душі, її робочому стані. А він у неї не вірив. У д ушу не вірив. За душив свою власну. А відтак убивав її в інших. А якщо не корилася душа, вбивав тіло, яке є її земним храмом. Осквернив, понівечив храм власної душі. І обрав собі ремеслом нищити храми чужих душ. І чого він тепер вартий без неї, без душі, яка хоч і була замкнена ним у льох, але жила в ньому, поки жив він?

Залишилася тільки кома в тому тексті, яким він заповнив сторінку свого життя. Заповнив кривавими рядками.

Рядками, з яких скрапує кров. Чужа. Не своя. А своя ще пульсує цим кавалком тілесної маси, гнана невблаганним серцем, якому ще не наказано зупинитися. Воно стукотить по інерції, очікуючи остаточного рішення, що рано чи пізно, як каже лікар, мусить надійти. Рішення звідкись звідти – бути ще тут чи вже вирушати туди…

Самоплатов, замкнений у клітку тюрми в цьому глухому бандерівському містечку, був на межі божевілля. Саме це його найбільше ображало. Його чекістську гідність. Нема питань. Внутрішні розбірки – і кілька ночей не вдома, а в рідній тюрмі на Луб’янці. Але так принизити – посадити його, ліквідатора Коновальця та Бандери, у їхньому рідному місті? До камери, у якій тримали, а потім убивали тисячі й тисячі цих бандерівських виродків?

«Ну, Микито, блазень ти пузатий, ти ще пошкодуєш. Ти на кого руку підняв? На чекістську ікону? Контора тобі цього не подарує. Що ви вартуєте, ідеолухи, без лицарів маузера й кинджала? Чого ви варті без майстрів «мокрих діл», які змащують кров’ю, як водицею, вашу дорогу до вашого довбаного комунізму?

Патякати язиками й дурень може, а ти візьми і задуши власними руками, як черв’яка, ворога народу. Ви лише пальцями показуєте, а перетворити ходячу істоту в намертво лежачу – хто з вас на це здатен? Цей, усіяний віспою, півтораметровий коротун Коба-Сталін зі зламаною руцею, чи цей вуйко лисий Хрущов, що проковтнув дитячий м’ячик? Подумаєш, герой задрипаний. Ляснув черевиком по столу Генасамблеї перед тими оонівськими неграми, а ти візьми бодай одного чорнодупого задуши, як тільки виманиш його з класової пальми. Чи ця ідеологічна потвора Суслов? Гнида нікчемна, яка вже від ХХ з’їзду без клізми до туалету сходити не може. Чи, може, алкаш дебілуватий Брежнєв, що перетрахав сотні делегаток комсомольських з’їздів»?

Як і належить справжньому кілерові, Самоплатов своїх замовників ненавидів, а ще більше зневажав. Бо чого вони варті без нього? Замовник – нуль круглий, коли немає виконавця. Нуль – він і є нуль, коли спереду нього немає одиниці. Багнета бойового! Патика революційного!

«І вони наважилися замкнути в клітку звіра, який служив їм вірою і правдою? Ні, ну це у голові не вкладається. Видно, гаплик їм прийшов. Агонія комуняцька. Нехай Лаврентія замочили. Він, як і ви, білоручка кремлівський. Але щоб його, самого Самоплатова, довбню пролетаріату, і в «расход»?

Не буде цьому прощення. Тут он цей шмаркач патякав про якийсь середньовічний орден. Шпана – всі ці хрестоносці, франкофони і масони порівняно з орденом «залізного Фелікса». Ти не на Самоплатова замахнувся. Ти плюнув в ікону ордену, який такого не прощає. І дні твої пораховані, дорогой наш Нікіта Сєргєєвіч.

Оті-от кайданки я зніму зі своїх рук і надіну на твої. Тимчасовими є вожді й навіть держави. Але нічим і ніким не може бути переможене чекістське братство. Воно не тільки весь світ тримає в руках. І будь певен: воно зуміє постояти за свого ідола. Це не покидьок Лаврентій. Політичний клоун і садист. А Самоплатов – не якийсь задрипаний брудний політик. Він професіонал і вершитель найскладніших спецоперацій, головний ліквідатор ХХ століття. А професіоналів не саджають. Їх берегти треба. Чого варті ваші рішення партії та уряду, конгресу чи сенату, коли б не було нас, професіональних і безумовних виконавців спеціальних служб? Тому замаху на профі тобі не пробачать.

Тюрма була посеред міста. Відразу через дорогу до гімназії, тієї самої, у якій навчався Бандера, котрого ліквідував зі шляху до комунізму Самоплатов. Тут він був пацаном і гасав цим подвір’ям. Якби він знав, що його вбивця виглядатиме сюди з-за ґрат! «Ну якби схопило ЦРУ чи Моссад, то було би не так образливо. А то свої бляді й у такому місці!»

Заслужений пенсіонер бачив крізь вікно камери, як вулицями із транспарантами марширують войовничі атеїсти. Горланять революційні пісні, аж стіни здригаються. Це пісні його молодості. «По долинам и по взгорьям шла дивизия вперед!» Скільки цих «взгорьев» він здолав, а тут, у задрипаних Карпатах, застряг, та ще й загримів у тюрягу…

Самоплатов розумів, що Микита замкнув його навздогін Берії. За компанію. Не взяв зразу, а зробив паузу. І цей провал під бандерівською церквою теж спише на нього. Але все це «мєлочі жизні». Головне, щоб Микита не знав про їхні з Лаврентієм плани. Цього він йому не пробачить. Слідів нема, але є співучасники.

Справа в тому, що головний кілер КГБ СРСР мочив і ліквідовував не тільки зовнішніх ворогів по всьому світу. Він не менш успішно справлявся і з ворогами внутрішніми. І він не винен, що їх так багато було серед вищого політичного керівництва СРСР та серед їхніх родичів. Там, нагорі, було видніше, чому ворогом став син члена політбюро Хрущова. Треба було більше уваги сім’ї приділяти, вихованням молодого покоління займатися. А потім товариш Лаврентій уже мусив доручати йому, Самоплатову, виправляти ці помилки виховання в родинах членів політбюро. А як виправиш, коли воно вже доросле, коли молоко вже висохло на губах? К стєнке – і в розхід! Але вони тільки не розгледіли одного