Зима у горах - Джон Вейн
— Мама вже спить,— швидко промовила вона, зустрівши пильний Роджерів погляд.
— А звідки ти знаєш, що я хочу бачити саме твою маму? — спитав вій.
Вона хвилину помовчала, міцно тримаючись за дверну ручку, потім повторила: «Мама вже спить»,— і зачинила двері перед його носом.
Роджер стримався. Якщо з якихось міркувань ця жінка вирішила не пускати його в дім, то тут нічого не вдієш. Тепер він чатуватиме на неї, дивитиметься на всі боки, коли вони проїжджатимуть селищем і, в разі потреби, вистрибне з автобуса на ходу, щоб перепинити її просто на тротуарі. А тим часом залишалася ще й Йоло Джонс. Роджер рушив далі. Так, у вікні світиться. Місіс Йоло Джонс була з цих двох жінок стрункішою й менш блідою. Вона справляла враження трохи розумнішої і до того ж, як виявилось, не була обтяжена численним виводком погано вихованих нащадків. Плекаючи в серці надію на успіх, він постукав ввічливо й скромно.
Цього разу двері відчинилися негайно, і Роджер опинився віч-на-віч з невеличким, сухеньким, схожим на сільського диякона чоловічком у темному костюмі.
— Чим можу бути корисний? — спитав, вірніше прогавкав цей чоловічок. Голос у нього був високий і дзвінкий, говорив він уривчасто.
— Чи не можу я поговорити з місіс Йоло Джонс? — спитав Роджер.— Справа в...
— Якщо у вас справа до моєї дружини,— відказав сільський диякон,— то найкраще обговорити її зі мною.— Він відступив на кілька кроків назад, і вони опинились у маленькій, яскраво освітленій вітальні, де в каміні палахкотіло вугілля.
— Вона була свідком однієї пригоди,— сказав Роджер.— Я їхав...
— Пробачте. Вона не була свідком тієї пригоди.
— Ну, якщо висловлюватись точніше, то вона була в крамниці. Але, розумієте, колесо...
— Вона не бачила ніякого колеса,— заперечив сільський диякон.— Вона доручила мені сказати вам, що не бажає робити ніяких заяв.
— Може б, я сам поговорив з нею? Розумієте, я...
— Запевняю, у цьому немає необхідності.
— Але того ранку, коли місіс Джонс була в крамниці, вона сказала...
— Коли місіс Джонс була в крамниці,— досить голосно перебив його сільський диякон, карбуючи кожне слово,— вона була там без мене. Відтоді вона мала нагоду обговорити ту подію зі мною. її чоловіком,— твердо додав він.
— І ви їй сказали, що вона нічого не бачила?
— Вона вважає за краще не вплутуватись у цю справу,— проказав сільський диякон.— А тепер, вибачте, я не...
— Слухайте,— сказав Роджер. Дихати він почав уривчасто.— Я не збираюсь просити вашу дружину щось робити.
— Дуже вдячний.
— Коли вона стояла в крамниці, колесо вдарилось у двері й розбило їх. Ні, не перебивайте мене, будь ласка. Двері розлетілися на друзки. Ваша дружина не могла цього не бачити. Вона стояла зовсім близько від дверей, коли... коли колесо в них ударилось. Все, чого я хочу, це щоб вона сказала, як усе було.
163
— Це неможливо,— відповів містер Йоло Джонс.
— Але чому, хай йому грець, неможливо?
Містер Йоло Джонс втупився в Роджера своїми вирячкуватими очима.
— Неможливо — і край,— відказав він просто.
Роджер розгубився.
— Ви хочете сказати...— почав був він і зупинився, підшукуючи слова й ловлячи думки, які хотів утілити в слова, та всі його зусилля були марні, і він промовив лише: — Ви хочете сказати, що вона не даватиме свідчень?
— Так, саме це я і хочу сказати,— підтвердив містер Йоло Джонс.
— Та ж це... А чого, хай йому всячина?.. їй пригрозили, чи що? — Але, вимовивши ці слова, Роджер сам відчув їх безглуздість.— Тут не Чикаго, чорт забирай. Тут немає гангстерів. Смішно про це й подумати.
— Так, смішно, як ви кажете, про це й подумати,— повторив містер Йоло Джонс. Він вимовив: «се-мі-піно».— А зараз вибачайте, будь ласка.
Роджер вийшов з вітальні у передпокій. Містер Йоло Джонс не відставав від нього й на крок. Коли вони підійшли до вхідних дверей, Роджер відчинив їх, але замість того, щоб вийти з цього тьмяно освітленого передпокою, вій раптом обернувся й пильно глянув в обличчя містера Йоло Джонса.
— Чого ви боїтеся? — різко спитав він.
— Моя дружина...
— Ваша дружина тут ні до чого. Коли вона була в крамниці, їй і на думку не спало чогось лякатися. Це ви, ви звеліли їй тримати язик за зубами, ви аж із шкіри пнетеся, щоб не дати мені зустрітися з нею, бо боїтеся, щоб вона не сказала чогось зайвого. Але чому не сказати чесного слова? Чи хтось хоче, щоб я забирався звідси? І пустив чутку, що той, хто матиме зі мною справу, наражається на небезпеку? Невже це справді так? Та на яку, зрештою, небезпеку? На фізичну розправу? Та певно ж, ні. В селі люди знають одне одного. Тут не можна уколошкати когось і зникнути в провулку. В чому ж тоді справа?
— Я не маю наміру нічого з вами обговорювати,— заявив містер Йоло Джонс.
З цими словами він швидко, мов змія, кинувся вперед і штовхнув Роджера своїми сухенькими ручками. Роджер, спіткнувшись, вилетів за поріг і тієї ж миті почув, як позад нього грюкнули двері.
Роджер повернувся обличчям у бік Лланкрвіса і рушив у довгу путь.
