Розбійник - Роберт Отто Вальзер

Коли дружиш з вином, то дружиш також і з жінками й обстоюєш те, що їм любе! Взаємини між чоловіком і жінкою, навіть дуже заплутані, розквітають тобі з винного келиха, мов розкішні троянди. Треба визнати право за всіма тими піснями, що складені на честь вина. Недавнечко в одному домі мені сказали: «“Чоботу” таке не подобає». Відтоді я дивлюсь на той дім лише здалеку, з осторогою і з дивним якимсь відчуттям. «Чоботом» називають простого солдата. Річ у тім, що у війську я був також лише простим солдатом. Ця обставина завдає мені, звісно, неймовірної шкоди. Бо нині, коли всі поставали такими тямущими, придивляються до всього на світі, то чом би і не звернути увагу окремо й на військове звання? Я аж ніяк не маю нічого проти. Біля дому, чий поріг переступати мені, себто «чоботу», зась, є парк, куди вже заходив і мій розбійник, щоб відпочити, розвіятись після своїх розбоїв. Якось чуприна спала йому там на плечі дивовижними кучерями, як ото у малого Ісусика в храмі. Кучму розбійника, бувало, куйовдили пальчики жалісних кельнерок. Щодо тієї чуприни — а він мив її часто й старанно — без перебільшення можна сказати, що вона водоспадом лилася в безодню за його спиною. О, це спадання в ущелини священної втоми! Навіть якщо ці слова зрозумілі не дуже, звучать вони все ж таки, мабуть, чарівно. У парку розбійник скаржився на втрату скарг, а також, до речі, вправлявся у чемності, яка, на його думку, полягала у тому, щоб надавати губам «елегантного» вигляду. Їв він завжди, намагаючись не розтуляти рота. «Коли зуби, — казав він, — перетирають їжу, виглядати вони не повинні». До речі, усі виявляли про нього турботу, нерідко, можливо, й аж надто велику. Але ж коли ми що-небудь робимо аж надто догідливо, то це свідчить лише про любов. У вже згаданім парку наш розбійник сидів, обвитий ліанами, обпурханий звуками, наче метеликами, й обплетений пустотливим плетивом свого кохання до найвродливішої з усіх хазяйських доньок, яка коли-небудь спускалася із піднебесся батьківського догляду в буденне життя, щоб своєю чарівністю смертельно уразити серце розбійника. Вона обернула його на трупа. Одначе який це був труп, який небачено живий труп! Вечорами, перед тим, як лягти спати, він опускався навколішки на підлозі в отій своїй сяк-так збитій мансарді й молився Всевишньому за неї й за себе, а рано-вранці, незмірно щасливий, осипав її словами подяки і сотнями тисяч (чи, краще сказати, без ліку) лестощів. А ночами місяць на небі був свідком палкого його кохання. Дозволь нам, о дивоглядіє, звертатись до тебе на ім’я Ванда, хоч, за збігом, так самісінько звати й служницю, яку я, до речі, давно вже не бачив. Здається, вона вийшла заміж. А розбійник, також на одній з наших прогулянок, зазнайомився з таким собі інтерхлопцем, що мав одну ваду: раз у раз чи то кліпав, чи то моргав очима. Нас такі вади зворушують. Розбійник спитав тоді в хлопця: «Можна, я стану твоєю служницею? Я був би такий щасливий!» У відповідь хлопець суворо завважив, що не треба втрачати здорового глузду. І коли він рішуче попростував собі далі, розбійник так само рішуче подався за ним, а коли хлопець знову сідав, розбійник також сідав поруч. Цей хлопець уже потинявся по світу і, крім вельми гарненького личка, на якому ряхтіли зеленкуваті очиці, мав коротенькі штанці, що з-під них виглядали колінця. І раптом ця наша служниця в подобі розбійника поцілувала хлопчину в коліно. Тут нам здається доречним сказати про хлопця таке: а була в цьому провина його чи її не було? Я в цьому не певний. Від другої години пополудні до сьомої вечора розбійник був покірним слугою того незнайомого хлопця. Повз них походжали туди-сюди люди. Обидва і не збирались ні від кого ховатися. Коли те прислужницьке запобігання розбійника і владні манери хлопця помічала котрась сестра-жалібниця, вона морщила лобика, а її губки складалися в порозумілій, а тому поблажливій усмішці. А з тим поверненням книжки справа стояла так: одна сива як голуб жіночка, що в душі почувалася ще зовсім юною, дала почитати розбійнику книжку. Чому мені раптом спали на думку так багато жіночих пальт? Чиї вони, звідки? Проблиски спогадів на мить спалахують і знову гаснуть. А тут іще й те, що наш розбійник іноді здавався собі чимось на кшталт Фабріче дель Донґо[12]. Казна-що, чи не так? Одначе не поспішайте. Дайте подумати. Ну ось, дещо я вже пригадую. А до книжки, про яку тут ішлося, ми принагідно іще, мабуть, повернемося, згодом. Головне, книжка підказує, в який бік і яким шляхом нам рухатись. Потім розбійник провів хлопця туди, де той мешкав, і віддано, мов справжня служниця, чекав під будинком доти, доки хлопець вечеряв. І ось на балконі з’явилася його японська накидка. Серед іншого хлопець розповів йому, яка в дядька професія. Бо саме у дядька із тіткою тимчасово і мешкав той хлопець. Я хочу сказати, що йдеться ж бо про цілком безневинні речі. Добре, що ми вже принаймні, сказати б, розібралися з тим поверненням книжки. Та й ота роль служниці наразі вже не повинна завдавати нам стільки клопоту. Назвімо розбійника сином кантонського канцлера. Він пішов рано із рідного дому, недовго, уривцем служив то в одному, то в іншому місці, туманно пригадував поважний свій рід і по-справжньому так себе й не усвідомив. Уже у чотири роки він під наглядом своєї матусі грав по нотах сонати. Вона, мабуть, дуже його любила. Він ще й досі святобливо зберігає у пам’яті її світлий образ. Неподалік від тих місць, де в дитинстві він грався й робив усілякі вправи, протікала, клекочучи й пінячись, річка, ця вічно юна, й зелена, й блакитна і вічно давня стихія. О, а якось увечері він, наблукавшись в околицях, став гостем священика — невдовзі по тому, як в одному селі попід пагорбом одна вдячна читачка потисла йому руку за те, що він виявив вірність самому собі. Донька священика заходилася перед ним розкладати світлини. А тим часом дружина священика, розглядаючи доньку й признаючись собі у симпатії до цього розбійника попри його трохи дивакуваті манери, мріяла про наповнену змістом ідилію. Чому саме тепер із забуття випливають ці спогади? Але тут уже знову на пам’ять спливають нові обставини.

У