Джерело - Айн Ренд
Ця зала, думав він, чудовий взірець архітектури, але сьогодні тут було трохи задушно через натовп та знехтувану проблему вентиляції. Але він чванився панелями із зеленого мармуру, коринфськими колонами із чавуну, поквецяними золотом і оздобленими гірляндами позолочених фруктів; ананаси, подумав Ґай Франкон, особливо добре витримали перевірку часом. «Як, — подумав він, — зворушливо; це ж саме я збудував це крило і саме цю залу двадцять років тому, й ось я тут».
Зала була так щільно напхана тілами та обличчями, що з першого погляду неможливо було розрізнити, яке обличчя якому тілу належить.
Це скидалося на м'який ворухкий холодець із перемішаних рук, плечей, грудей та животів. Одна із цих голів, блідолиця, темноволоса і прекрасна, належала Пітеру Кітінґу.
Він сидів у першому ряду, намагаючись не зводити очей зі сцени, бо знав, що чимало людей дивляться на нього зараз і дивитимуться згодом. Він не озирався, але усвідомлення цих спрямованих на нього поглядів не покидало його. У нього були темні, уважні та розумні очі. Його рот, маленький, бездоганно окреслений півмісяць, був лагідним, шляхетним і теплим від непевної обіцянки усмішки. Його голова вражала класичною довершеністю форми черепа і природних хвиль чорних кучерів над прегарно запалими вилицями. Він тримав голову як людина, яка сприймає свою вроду за належне, але знаючи, що інші так не вважають. Це був Пітер Кітінґ, зірковий студент Стентону, президент студентської ради, капітан команди атлетів, член найпрестижнішого студентського братства, проголошений найпопулярнішою людиною в кампусі.
«Цей натовп, — думав Пітер Кітінґ, — зібрався, щоб побачити, як мені вручатимуть диплом», — і намагався прикинути місткість зали. Усі ці люди знали його навчальні досягнення й ніхто його сьогодні не переможе. О так, тут Шлінкер. Шлінкер спонукав його до нещадної конкуренції, та все ж таки він побив Шлінкера цього останнього року. Він працював наче пес, тому що хотів побити Шлінкера. Сьогодні у нього не було суперників… Раптом він відчув, як щось упало вниз, із горла до шлунка, щось холодне та порожнє, порожнеча, що скотилася донизу і залишила це відчуття: не думку, а натяк на запитання, чи насправді він такий чудовий, яким його сьогодні проголосять. Він пошукав у натовпі поглядом Шлінкера; побачив його пожовкле обличчя та окуляри в золотій оправі. Кітінґ подивився на Шлінкера лагідно, з полегшенням і вдячністю, позбуваючись сумнівів. Було очевидно, що Шлінкер не міг сподіватися дорівнятись до нього зовнішністю та здібностями, у цьому не було жодних сумнівів; він завжди перемагатиме Шлінкера і всіх шлінкерів світу; ніколи й нікому не дозволить досягнути того, чого сам досягнути не зможе. Нехай усі дивляться на нього. Він дасть їм достойні підстави витріщатися. Він сприймав гарячі подихи навколо й атмосферу очікування неначе тонізувальний засіб. «Як прекрасно жити», — думав Пітер Кітінґ.
Йому трохи запаморочилося в голові. Це було приємно. Це відчуття винесло його, безвольного і безпам'ятного, на сцену, перед усі ці обличчя. Він стояв — стрункий, підтягнутий, атлетичний — і дозволив затопити себе з головою. Розчув крізь лемент, що отримав диплом із відзнакою, що Гільдія архітекторів Америки нагородила його золотою медаллю, а Товариство архітектурної просвіти США — чотирирічною стипендією на навчання в Паризькій школі витончених мистецтв.
Потім він ручкався, зішкрібав піт із обличчя кінцем пергаментного згортка. Кивав, всміхався, задихаючись у своїй чорній мантії та сподіваючись, що люди не зауважать його матері, яка хлипала, чіпляючись за нього руками. Ректор інституту тиснув його руку, рокочучи: «Стентон пишатиметься тобою, мій хлопчику». Декан ручкався з ним, повторюючи: «…Славне майбутнє… Славне майбутнє… Славне майбутнє…». Професор Пітеркін потиснув йому руку і поплескав по плечі, промовляючи: «…і ви вважатимете це абсолютно необхідним; наприклад, я пройшов через таке, коли будував головний поштамт у Пібоді…». Кітінґ не слухав далі, бо чув історію про головний поштамт в Пібоді неодноразово. Це була єдина споруда, як відомо, зведена професором Пітеркіном, перед тим як він пожертвував практичною діяльністю заради обов'язків викладача. Чимало було сказано про дипломний проект Кітінґа — Палац мистецтв. Хоч убийте, але у той момент Кітінґ не міг пригадати, що то був за проект.
Крізь усе це його очі закарбували образ Ґая Франкона, який потискав йому руку, а в його вухах лунали м'які звуки голосу Франкона: «…Як я казав вам, вона досі відкрита, мій хлопчику. Звісно, зараз ви отримали цю стипендію… Вам потрібно вирішити… Диплом Школи витончених мистецтв дуже важливий для молодої людини… та я дуже втішуся мати вас у нашому бюро…».
Бенкет випускників 1922 року був тривалим і врочистим. Кітінґ зацікавлено слухав промови; коли він чув нескінченні сентенції про «молодь як надію американської архітектури» і «майбутнє, що відчиняє свої золоті ворота», то знав, що це він був надією і це йому належить майбутнє, отож приємно було почути підтвердження цього з багатьох видатних уст. Він дивився на сивочолих ораторів і міркував, наскільки буде молодшим за них, досягнувши їхнього становища, їхнього і навіть вищого.
Потім він раптово подумав про Говарда Рорка. Він здивувався, виявивши, що зблиск цього імені в його пам'яті подарував маленький, гострий приступ задоволення ще раніше, ніж він згадав чому. Потім пригадав: цього ранку Говарда Рорка відрахували. Він мовчки дорікнув собі; спробував викликати відчуття жалю. Але зачаєна радість поверталася, щойно він думав про це вигнання. Подія остаточно довела, що він був дурником, вважаючи Рорка небезпечним суперником; колись він навіть непокоївся через Рорка більше, ніж через Шлінкера, хоча Рорк був на два роки молодшим. Якщо він і сумнівався у власній обдарованості, хіба цей день не поставив усе на свої місця? Але, згадав він, Рорк ставився до нього приязно, завжди допомагав, коли він застрягав з якоюсь проблемою… тобто не застрягав, а просто не мав часу її обміркувати, зробити креслення чи ще щось. Боже! Як Рорк умів розплутувати креслення; він начебто смикав за шворочку — і все, двері прочинено… Гаразд, що з того, що вмів? Що це дало йому? Із ним покінчено. І усвідомивши це, Пітер Кітінґ нарешті відчув
