Помилка - Світлана Талан

– Тут, у вашому селі, буде кооператив із пошиття джинсового одягу, – пояснив він. – За два тижні зробимо ремонт, потім завеземо обладнання, тканини, наберемо штат – і буде такий собі міні-завод.

– А де ти стільки швачок набереш? У нашому селі тільки тітка Дуся добре шиє.

Захар розсміявся.

– Знайдемо і навчимо!

Вероніка їла шашлик вдруге в житті. Уперше було тоді, коли вони з Кірою взяли кілька шматочків солоної свинини з банки, вимочили та засмажили на палицях у дворі. Але те, що приготував Захар, було чимось незвичайним.

Вони поїли м’ясо, забруднилися й побігли до річки вмиватися й мити руки. Вероніка залишила босоніжки на піску й пішла по воді. Приємна прохолода лоскотала їй ноги. Захар ішов поруч. Раптом він зупинився.

– Стій! Не ворушись! – сказав таємничо, і Вероніка завмерла на місці. Він склав долоні човником, опустив їх у воду.

– Дивись, що в мене в руках, – мовив майже пошепки.

Вероніка побачила, як у його долонях гойдається відображення яскравої зірочки.

– Ой! Яке диво! – захоплено сказала вона. – Дай мені потримати!

– Тримай! Я тобі її дарую!

Вероніка піднесла свої руки під його, і блискуче відображення заграло в її долонях.

– Тобі ніхто не дарував зірок? – запитав він.

– Ні.

– Це тобі мій перший подарунок.

– І як же я заберу його додому?

– Облиш. – Захар ніжно взяв її руки у свої. – Я тобі ще подарую.

Вероніка стояла перед ним і дивилася вже без страху й переляку. Вони потягнулися одне до одного, і його губи торкнулися її гарячих губ. Почуття тихої радості теплою хвилею розлилося дівочим тілом. Другий поцілунок був іще полум’янішим і гарячішим. Вони цілувалися, стоячи по коліна у воді. Вероніка вся віддалася п’янкому зачаруванню й не протестувала, коли його сильні руки ніжно погладили шию, опустилися нижче, пройшлися по грудях. Здавалося, вона вже в нереальному, казковому, незвіданому світі, де є тільки двоє: вона і Захар…

Вероніка сиділа над підручниками, готуючись до вступних іспитів, хоча перед очима були не скупі й нудні формули, теореми й правила, а образ Захара. Від однієї думки про нього в дівчини приємно щеміло серце, а по тілу котилася хвиля тепла й радості. Тепер у її житті був він, єдиний, милий, коханий. Вероніка, щоб мати нічого не запідозрила, ходила на побачення через день. Якби мама дізналася про зв’язок із чоловіком, який доросліший за Вероніку на десять років, то відразу б наклала табу на їхні побачення. А дівчина так страшилася злякати своє щастя, що часом боялася дихати, не те що поділитися з кимось. Звичайно, вона могла помиритися з Кірою, але тоді довелося б розкрити їй свою таємницю. А Вероніці понад усе не хотілося, щоб хтось іще був у тому світі, де існували вона і її Захар.

Вероніка рахувала всі побачення. Сьогодні буде їхня восьма зустріч. Тільки восьма і вже восьма. Так багато і так мало. Багато, щоб унести в її життя нове, незвідане почуття, і так мало, щоб ним насолодитися.

З трепетом у душі Вероніка поспішала на побачення біля річки. Вона погладила стовбур рипучої берізки біля хвіртки. Це дерево посадив її батько в день народження своєї доньки. Береза витяглася вгору так, що її гілки почали зачіпати електричні дроти. Довелося зрізати частину гілок, але про вирубку дерева не могло бути й мови. Вероніка любила вслухатися в монотонний шум її листя, коли йшов літній дощ. Їй подобалося спостерігати, як навесні коси берізки прикрашають «сережки», а восени дивитися, як жовті різьблені листочки злітають один за іншим, лягаючи золотим килимом на землю. «Ось ти самотня все життя, – Вероніка подумки звернулася до берізки, на мить затримавшись біля хвіртки, – а в мене є коханий». Дівчина прикрила хвіртку й швидко попрямувала до річки.

Захар чекав на Вероніку не біля річки, як завжди, а на узбіччі дороги. Вони домовилися покататися на його автівці, і Вероніка здалеку помітила Захара біля білого «мерседеса». Хлопець замахав їй руками.

– Привіт! – сказала вона, підійшовши ближче.

– Здрастуй, моя крихітко. – Він пригорнув дівчину до себе, поцілував у губи. – Ну що? Їдьмо, красуню, кататися?

– Їдьмо!

– Тоді прошу! – Захар відчинив Вероніці дверцята салону.

Вероніка сіла поряд із ним на м’яке сидіння. Захар увімкнув музику, а дівчина із захопленням дивилася на миготливі вогники панелі. Вона їздила в легковому автомобілі, але тільки на задньому сидінні. А тут, на передньому, усе було по-іншому. Яскраві фари вихопили частину вузької ґрунтової дороги, й автівка, плавно хитнувшись, рушила з місця.

– Як класно! – вирвалося у Вероніки.

– Подобається? – всміхнувся Захар і додав газу.

– Ще б пак!

– Зараз виїдемо за село, там заасфальтована дорога. Ось там буде клас!

Вони довго їздили рівною трасою, потім автомобіль звернув убік.

– Куди ми їдемо? – запитала Вероніка, розглядаючи незнайому місцевість.

– Хочу тобі показати одну ну дуже гарну місцину, – відповів Захар.

– Це далеко?

– Ні. Майже приїхали.

Захар заглушив двигун, і Вероніка вийшла із салону.

– Бачиш, тут маленьке озерце, а навколо лише зарості й дерева, – сказав Захар, узявши Вероніку за руку. – А ось і маленьке диво природи.

Вероніка почула тихе дзюрчання, схоже на мелодію. Вона побачила маленький фонтанчик джерела, який виривався на свободу звідкись із-під коріння старого дуба. Вода лилася тоненькою цівкою по піску до озерця. Дівчина набрала в долоні прохолодної води, зробила ковток.

– Смачна й холодна, – сказала вона.

Захар ніжно обійняв Вероніку й зібрав губами крапельки води на її губах. Дівчина обняла його за плечі, пригорнулася до гарячих уст. Він цілував її все палкіше, все гарячіше, і Вероніку огорнула спекотна хвиля.

– Ти дуже, дуже гарна, – гаряче шепотів Захар. – Ти – найкраща.

– Любий, – прошепотіла вона, захлинаючись у гарячій хвилі пристрасті.

Захар підхопив Вероніку на руки, і вони вмить опинилися на задньому сидінні. Його тремтячі владні руки блукали по розпаленому тілу дівчини. Немов пальці музиканта, вони змушували здригатися кожну клітинку тіла. Вероніка не помітила, як їхні тіла стали оголеними, і тільки коли Захар розсунув її коліна, прошепотіла:

– Я боюся.

– Ти мене боїшся? – покриваючи тіло поцілунками, запитав Захар.

– Ні.

– Тоді чого?

– Завагітніти, – ледь чутно відповіла Вероніка.

– Не бійся, я тебе не ображу.

– Обіцяєш?

– Обіцяю, – сказав він, опинившись між ніг дівчини.

Вероніка всім тілом потягнулася йому назустріч, і останні думки, які були в голові, розчинилися в пристрасті, гарячою хвилею розтеклися по тілу, яке вже було у владі коханого…

Вони лежали на покривалі, яке простелили на