Суча дочка - Валентина Миколаївна Мастерова
— Ольго Данилівно, Люба вам нічого не казала?
Жінка ніби аж із жалем подивилася на неї крізь товсті лінзи окулярів:
— Ні, розплатилася й пішла. А ти від мене теж підеш?
— Я не знаю. Я тепер нічого не знаю. А давно Люба поїхала?
Ольга Данилівна здвигнула плечима:
— Може, години дві-три.
Приголомшена Оленка повернулася у свою кімнату, сіла на ліжко: «Поїхала, наче втекла. Від мене втекла? Чого їй від мене тікати? І куди вона потягла те нещасне дитя у холоднечу?» — при згадці про хлопчика в Оленки на очах навернулися сльози.
На столі лежали розкидані папери, книги, непотрібні Любині речі. Оленка підвелася й почала прибирати. Між паперами, загорнуті у целофан, побачила Любин паспорт і трудову книжку. «Оце поїхала, — подумала схвильовано. — Далеко заїде. А коли вона ще на вокзалі?»
Швидко накинула пальто, взяла сумочку, поклала туди документи. Пошукала свій паспорт, боячись, щоб Люба ненароком не забрала замість свого, — паспорт лежав на місці. Оленка і його поклала в сумку. Не чекала тролейбуса, сіла в таксі й попросила водія їхати на залізничний вокзал.
Коли таксі зупинилося неподалік входу, швидко розплатилася й хотіла бігти до дверей, але несподівано зупинилася — назустріч їй ішли лікар у білому халаті й міліціонер. Лікар ніс немовля, загорнуте у знайому Оленці ковдру. Дівчина злякано дивилася, як вони підійшли до автомобіля «швидкої допомоги» і лікар відчинив дверцята, щоб сісти.
— Підождіть! — голос в Оленки зірвався. Вона розпачливо глянула на двері вокзалу, надіючись побачити там і Любу, та інші люди заходили й виходили, а її не було. Підбігла до машини. — Чому ви його забираєте?
Міліціонер міцно взяв її за лікоть:
— Ти знаєш, чия це дитина?
— Знаю, — і замовкла. Якась іще не усвідомлена думка майнула, наче блискавка, й Оленка опустила голову.
— То ти, може, й знаєш, чому вона дві години сама пролежала на вокзалі? — уважно глянув у розгублене дівоче обличчя. — Одумалась, — похитав докірливо головою і підштовхнув до інших дверцят автомобіля, — доведеться тобі тепер із лікарні забирати, якщо віддадуть.
Коли біля входу до дитячого відділення вийшли з машини, немовля заплакало.
— Дайте мені хлопчика, — простягла руки Олена.
— Навіщо ж ти кидала? — запитав суворо лікар і не віддав.
— Кидала? — повторила за ним і замовкла.
Лікар відчинив двері.
— Проходь, — кивнув їй головою.
У приймальному передпокої поклав немовля на кушетку, повернувся до Олени.
— Як же це ти? Спочатку залишаєш, пишеш оце, — тицьнув дівчині в обличчя якийсь папірець, — потім біжиш забирати. А що буде завтра? У тебе є документи?
Оленка витягла із сумочки паспорт і простягла лікарю.
— Самойлюк Олена? Галино Львівно, — звернувся до чергової медсестри, — передзвоніть, будь ласка, у пологове відділення, спитайте: чи народжувала у них десь три тижні тому хлопчика оця мадам, на прізвище Самойлюк?
Медсестра зневажливо глянула на Оленку й почала набирати якийсь номер. А та, мов уві сні, дивилася на лікаря, дитину й мовчки себе запитувала: «Чому я тут? Чому я все це вислуховую? Це не моя дитина, і нехай розбираються з нею самі. Ну Люба, ну і сволота. “Я їду із сином далеко”, — згадала записку і криво посміхнулася. — Треба нарешті сказати правду».
— Подивіться на неї, — поклала телефонну трубку медсестра, — вона ще й усміхається, замість того щоб отут із сорому згоріти. У відділенні кажуть, що ти й там підозріло поводилася й ту крихіточку нещасну відмовилася годувати груддю.
— Що? — не зрозуміла Оленка.
У цей час немовля знову заплакало. Дівчина підійшла і взяла його на руки. Хлопчик затих, тільки оченятами уп’явся у неї, ніби відчував, що вона може зараз піти й залишити його отут. Оленка глянула у ті оченята, і щось перехопило їй подих. Вона притулила дитину до грудей і несподівано для себе промовила:
— Я забираю його назад. Де та записка?
Лікар мовчки простягнув їй зім’ятий аркуш паперу, потім щось сказав, та вона не почула. Поклала записку до кишені, не читаючи, й вийшла на вулицю. Якусь мить постояла за дверима, намагаючись усвідомити свій вчинок, подивилася на людей, що снували сюди-туди, і невпевнено ступила назустріч новому життю — з чужою дитиною на руках.
Січень того року видався мокрим. Маленькі сірі купки снігу лежали на узбіччях доріг. Він густо кружляв над землею, але швидко танув у великих калюжах. Здавалося, що це зовсім і не зима, а осінь затягнулася надовго. По-осінньому густий морок надвечір’я рано переходив у холодні темні ночі, і лише світло у вікнах розбавляло ту січневу нудьгу. Пізно увечері Оленка ішла сільською вулицею. В одній руці важка сумка, на іншій — дитина. Дівчина часто спинялася, ставила сумку на землю і перекладала дитину на другу руку.
У батьковій хаті світилося, тільки Оленка не відразу пішла до дверей. Стояла, прихилившись до хвіртки, і дивилася на Любину хату, в якій теж іще не спали. На якусь мить їй захотілося піти туди, з усієї сили загупати у двері, але вона не наважувалася ступити хоча б крок ні до чужої, ні до своєї хати.
— Що я наробила? — промовила вголос. — Навіщо, ну навіщо?..
Таки наважилася і боязко постукала у вікно. Відчинила мати.
— Це ти, Олено? — озвалася у сінях. Увімкнула світло, здивовано подивилася на дочку з дитиною на руках. — А там іще хто? — зазирнула їй через плече.
— Немає нікого, мамо. Я сама. Заберіть у дворі сумку.
Але Наталка не рухалася, стояла немов закам’яніла, потім ухопила ротом повітря.
— А це ж чиє? — спитала так тихо, наче боялася почути відповідь.
— Моє, мамо. Пустите в хату? — Оленка обминула матір і сама відчинила двері.
На дивані у спідньому сидів батько й дивився телевізор.
— Здрастуйте, тату, — переступила поріг і стала біля дверей. За нею увійшла і Наталка.
Обидві, ніби чужі тут, розгублено дивилися на Миколу. Оленка посміхнулася і, тамуючи сльози, промовила:
— Пустите… нас двох?
Батько підхопився на ноги й, наче гості, подав їй стільця. Донька не сіла, а пройшла в іншу кімнату й поклала дитину на своє ліжко. Зняла мокре пальто і розвісила на
