I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман - Антон Дмитрович Мухарський
Чим же закінчиться це, без перебільшення, епохальне цивілізаційне зіткнення емоційного анархічного Сходу і виваженого структурованого Заходу — читайте в наступній главі.
Глава третя
Зізнаюся: я з дитинства ненавидів совок.
Ну, скоріше не «ненавидів», а на якомусь глибоко підсвідомому рівні відчував його брехливу, викривлену реальність.
Унаочненим прикладом цієї брехні в моєму дитинстві були радянські солдатики. Пам’ятаєте набори: «будьонівці», «ратники-богатирі», «тевтонські лицарі», «морячкі»?
Пласкі і невиразні, виготовлені з однотонного кондового пластику, вони становили основу іграшкового арсеналу радянських хлопчаків часів розвиненого соціалізму.
— Тато, — питав я, взявши в одну руку уйобіщного червоного будьонівця, тримаючи в другій яскраворозписаного німецького індіанця в повній бойовій амуніції, — якщо Радянський Союз найкраща в світі держава, то чому вона випускає для дітей таких гівняних солдатиків?
— Т-ш-ш-ш, — осаджував мене батько, — гівняний — то погане слово. Де ти такого навчився?
— Мама сказала на туш, якою вона сьогодні зранку фарбувала очі. Так і сказала: в Союзі гівняна туш.
— Тш-ш-ш-ш, ніколи на людях такого не кажи, а особливо при тьоті Клаві з тринадцятого поверху, бо не матимеш індіанців.
— Це чому?
— Тому що тьотя Клава стукачка і нас за такі слова наступного разу не випустять до Німеччини.
— А що таке «стукачка»?
— Нехороший чєловєк.
Тато кожного разу ухилявся від моїх незручних запитань на кшталт: чому в Радянському Союзі не можуть шити нормальні джинси чи робити гарне взуття? Чому в туалеті в нас періодично замість туалетного паперу з’являється мій подраний на шмаття старий зошит з математики, а по телевізору показують завалені продуктами магазини, хоч в гастрономі самі лише кістки, сіль, сірники і березовий сік? Чому виробництво меблів у країні невпинно зростає, а батьки ніяк не можуть купити мені нормальний диван і я досі сплю на розкладачці. Чому ми запускаємо ракети в космос, але набори циркулів, що вимагають мати на креслення, ламаються у перший же день? І нарешті: куди дівся олімпійський мішка, якого під пісню «До свіданья, мой ласковий Міша, возвращайся в свой сказочний лєс» урочисто запустили на повітряних кульках у небо під плач спортсменів з Мозамбіку та Руанди?
На останнє запитання батько відповідав чітко, бо заочно вчився на факультеті режисури масових видовищ:
— То все фокус, синку, трюк, ілюзія. Мішка злетів у повітря і як тільки зник з об’єктивів камер, його спеціальним робом опустили на землю. Але в уяві мільйонів він назавжди залишиться світлим ідеалом найдобрішої в світі Олімпіади. Це називається маніпуляція із суспільною свідомістю.
— А що таке маніпуляція?
— Ну, це коли людей примушують вірити в те, чого насправді не існує.
До речі, згодом, коли я служив в армії, то завдяки журналу «Аганьок» дізнався про постолімпійську історію легендарного Мішки, сконструйованого в 1979 році провідними спеціалістами з аеростатики в кількості двох штук на випадок позаштатних ситуацій.
Гумову оболонку було обшито штучним хутром, виготовленим на іграшковій фабриці в українському місті Жовті Води.
Спершу там усередині сиділа людина, що керувала процесом. Але на одному з випробувань щось пішло не так, і Мішку вітром здуло на палаючу олімпійську чашу, яку ввімкнули спеціально, щоб забезпечити умови «максімально прібліжонниє к боєвим».
Інженер на прізвище Ігор Артамонов згорів заживо на святому вогні єдності та миру. Тоді у справу пішов дублікат.
Конструкцію полегшили і, вже не пхаючи всередину людину, придумали спосіб, щоб керувати ведмедиком дистанційно.
Але ж усьому світу відомо, що найнадійніші і найпередбачуваніші радянські ракети — це ті, що стоять на дитячих майданчиках, зварені з металевої арматури або витесані з дерева на полицях авіамодельних гуртків.
Після тріумфального старту на арені Лужників Мішка втратив керованість, либонь, вирішивши автономно втілити в життя головне олімпійське гасло «Сітіус Альтіус Фортіус», і полетів к єбєням, аж поки не приземлився десь на Воробйових горах, придушивши собою хлопчика Максимку Філімонова п’яти років, що катався на триколісному велосипеді «Умка» у супроводі бабусі і був радісно кинувся ведмедику на зустріч.
Хлопчик вижив, отримавши компресійний перелам хребців шийного відділу, лишившись калікою на все життя — подальша доля його невідома.
А от Мішку восени того самого року хотіли за сто тисяч марок викупити підприємливі німці.
Проте радянська влада чітко заявила гендлярам: «Святе не продається!».
Спершу його експонували на виставці «Юний технік», розташованій на ВДНГ, а потім сховали в підвалах Олімпійського комітету, де його зжерли, либонь, спеціально видресирувані клятими американцями бойові пацюки-мутанти.
«Та-та-та, та-рара, ра-рам-м-м-м-м...» — тривожна музика з балету Чайковського «Лебедине озеро» нарешті сягає свого апогею.
Бабах! Микитич кидає тацю на мармурову стійку поруч з мультикавоваркою. Дзелень — перевертається непотрібна порожня чашка, відлітає убік з істеричною нотою чайна ложечка, розсипаються по таці пакети з дармовим цукром.
Упевненим рухом нащадок маршала Жукова висмикує з двохлітрового термоса пробку, і, натискаючи на кнопку «Хайс васер», підставляє горлечко туди, звідки ллється паруюча волога.
— Найн, найн... — волає зі свого закутка герингоподібна касирка і щось верещить німецькою, намагаючись пояснити варвару, що за окріп треба платити додаткові гроші.
— А ти, сука, Сталінград помніш-ш-ш-ш!? — обертається до неї в три чверті Микитич, не відпускаючи кнопки.
Постать його і без того велична вмить набуває монументальних рис.
Наче висічений у камені політрук з культового фото «В атаку», дарма що у повстяних капцях і старих спортивних штанях, із задньої кишені яких стирчить шматок дешевого туалетного паперу, він у своїй футболці «Бурєвєстнік», мов би стає новим символом боротьби всіх економічно пригноблених громадян колишнього СРСР, чиї діди врятували цей світ від фашизму, апріорі виборовши жебракуватим нащадкам цивілізаційне право безкоштовно отримувати окріп у німецьких прикордонних забігайлівках.
— Гітлєр капу-у-у-у-ут! — театрально вигукує Микитич басом, звертаючись до всіх відвідувачів у залі.
— У-у-у-у! Гітлєр капут! — оплесками вітають його росіяни й радісно регочуть. — Ура-а-а-а, наши в городе!
— Франц, Франц! — щосили гукає касирка і за мить з дверей із надписом «Нур фюр мітарбайтер» з’являється молодий чорнявий хлопець у фартуху, що допіру прибирав за відвідувачами таці з брудним посудом.
— Курская дуга-а-а-а-а, — ще гучніше волає Микитич. — Ми таких, как твой Франц, живьйом жарілі в танках пачкамі! І вапшє, хто вам право давал так поступать с сином настоящего фронтовіка, полного кавалера ордена
