Побачити Алькор - Володимир Львович Єшкілєв

Лише вийшовши з автівки, Лавр побачив Храм у всій його красі. Це була свіжа споруда, збудована із сучасних матеріалів. Вона нагадувала гібрид лікарняного корпусу і фортеці. Її побудували літерою «т», прикрасивши всі три її закінчення декоративними еркерами і вежами. Масивна цегляна коробка будівлі спиралася на високий рустований цоколь. Ковані ґрати захищали вузькі, немов бійниці, вікна. Там, де неф Храму перетинався з його трансептом, над металокерамічним дахом підносилася прозора шестикутна піраміда.

— Храмова обсерваторія, — пояснив Корецький, простеживши за напрямом Лаврового погляду.

— Займаєтесь астрономією?

— Спостерігати за небом — давня і дуже шанована масонська традиція. Більшість видатних астрономів Європи були вільними мулярами. Ньютон, де Аламбер, Норвуд, Вольф, Лаплас і багато інших. Колись існувало правило, що офіцерські посади Молодших Доглядачів масонських лож доручалися виключно професійним астрономам[3].

— Я щось не бачу там телескопа.

— Його ще не встановили. Храм побудовано лише три роки тому. Ми ще не встигли обладнати всі його служби і майстерні.

— Великий у вас Храм.

— Ну, це з чим порівнювати. Якщо, скажімо, з Масонік-Холом бо Палаццо Джустініані[4], то, повірте, наш Храм дуже й дуже скромний.

— Вірю. Але все одно, погодьтеся, така споруда тягне на кілька мільйонів.

— Збудовано на пожертви, — інформував Корецький і запросив Лавра: — Йдемо до Храму, прошу.

Біля входу до будівлі їх чекав сивий добродій поважного віку. Худий, високий, він не без грації спирався на лаковану тростину і пильно придивлявся до Лавра. Довгий чорний піджак добродія нагадував старосвітський сюртук. Цю подібність підсилювали металеві ґудзики і закрій, що мав би підкреслити талію, якби така була у плаского, як таранька, добродія.

— Знайомтесь, це доглядач Храму, брат Олександр, — представив сивого Корецький. — Він допоможе вам тут зорієнтуватись.

— Дуже приємно, Грінченко Лавр Станіславович. — Лавр простягнув старому руку, але той не поворухнувся, продовжуючи уважно вивчати обличчя прибульця.

— Дорогий брате, наш гість може неправильно зрозуміти… — почав Корецький.

— Начхати мені, що він там зрозуміє, — старий відчинив стулку високих дубових дверей. — Досить того, що ви запросили сюди профана…

— Ви ж знаєте, брате, це рішення Верховного Конвенту.

— Ви скоро екскурсії сюди водитимете… Заходьте вже, чого там стоїте. — Брат Олександр рішуче покрокував вузьким коридором.

Лавр і Корецький рушили за доглядачем. Той відчинив двері в кінці коридору, і вони увійшли до великої, пишно оздобленої зали. Її стелю підтримували обличковані під чорний мармур колони з позолоченими капітелями й основами. На кожній колоні було закріплено символ. Між колонами зі стелі звисали кольорові хоругви, рясно прикрашені циркулями, трикутниками, гілками акації та символічними зображеннями молотків та інших мулярських інструментів. Підлогу вкривали масивні плити з полірованого білого каменю. На них лежав чорний килим з вишитою у центрі величезною срібною літерою «G».

Найдовшу стіну зали прикрашало велике, писане олією полотно у барочній рамі. На картині було зображено два десятки чоловіків у чорних костюмах і червоно-білих фартухах. Вони стояли двома колонами на чорно-білій підлозі перед спорудою, що нагадувала церковний вівтар. «Інсталяція Великої Ложі України. Париж, 6005 рік ІС», — прочитав Лавр підпис під картиною[5].

— Ви у Храмі, молодий чоловіче, — звернувся до нього брат Олександр. — У Храмі великої традиції, яка живе вже сьоме тисячоліття. Настійно прошу вас не забувати про це.

Розділ 4

— Ну і відос у тебе, Мармушко… — такими словами зустріла Беконті свою молодшу подругу. — Заходь, у ванній візьмеш жовтий рушник. І дивись, обережно, там кран гарячої води прокручується. Обшпаритися можна.

— Що там твій кран, — Мармура поклала свою здобич на дзеркальник і роздивилася себе у дзеркалі. — От я сьогодні реально прозрєла. Мене тіко шо вбити хотіли.

— Хто?

— Якісь відморозки. До речі, я сьогодні за тебе вписалась. Одній обізяні морду била. Вона сатаністкою тебе назвала. А я їй ніс роздовбала. У неї вся мордяка була в крові, атвєчаю! Ну і вони мене з Едіком трошки дістали… Я футболку і джинси тобі в машинку кину, можна?

— Кидай. — Беконті пройшла коридором, розглядаючи Мармуру. — Жоска ти дєваха, як я бачу. Між іншим, можеш сьогодні в мене заночувати, папахєн кудись на всю ніч поїхав. А це що таке? — побачила вона циліндр.

— Я тобі зараз все розповім, це убойна шняга. — Мармура скинула з себе брудний одяг. — Із-за цієї фігні мені ледве тапки не сплели. Я по тропі від них ушилась… У тебе крем для синців є?

— У верхній шухляді. — Беконті двома пальцями взяла циліндр і спробувала підняти. — Важка, зараза. Воно ж у якомусь гівні, тьху… Я уся вимастилась… Звідки це?

— З могили вампіра.

— Звідки?!

— Ті деградоси розрили могилу вампіра і витягли звідти цю банку. А коли вони почали назад плиту ставити, я її схопила і побігла. А їхня дєвка — уявляєш? — почала мене доганяти. Майже догнала, сука, але я нирнула в «бункер»…

— Яка така дівка? Я її знаю?

— Ні, не знаєш, вона не з наших. Манькувата така ципа, років двадцяти шести, у комбікє. Бігає як пантера.

— А нащо оця грязна штука тобі здалася?

— У мене настрій такий був. Хотіла вампіру бажання загадати. А тут ці риють. Я думаю: ви, тварі, мені бажання зіпсували, а я вам теж настрій зіпсую. Я ж не думала, шо вони такі круті. Я чула, той чувак питав ципу: чого тіпа не стріляла. Прикидуєш? Вона волину мала.

— Вони не бачили, як ти сюди йшла?

— Страшно стало? — Мармура здоровим оком підморгнула Беконті. — Не сци, подруга, я шифрувалась, як Штірліц. Чекай, я зараз помиюсь, і ми відкриємо цю банку.

— А може, там усередині отрута якась або радіація? — Беконті з сумнівом і огидою подивилась на Мармурину здобич. — Ми тоді всю хату загадимо. А папахєн мені завтра на правілку поставить.

— Усе буде добре, — впевнила її Мармура, закриваючись у ванній.

Поки вона змивала бойовий бруд, Беконті налила собі домашнього вина, зробила добрячий ковток і задумалася. Вона давно відчула, що Мармура дівчина стрьомна і вміє притягувати до себе пригоди. Та могильна штуковина, котра стояла на її піддзеркальнику, Беконті не подобалась. Шостим чуттям вона відчувала, що штуковина небезпечна. Що вона належить якомусь іншому світові. Такому, де ані ментовські закони, ані дворові правила не діють. Тому в Беконті виникло гаряче бажання, щоби цей брудний циліндр негайно й назавжди залишив її квартиру. І з кожним новим ковтком вина це бажання ставало все гарячішим.

З іншого боку, Беконті була донькою журналістів. Її мати загинула в автокатастрофі, й досі ніхто