Тема для медитації - Леонід Григорович Кононович
... захлинулася, насилу докотившись до насипу. Я повалився долілиць і зразу ж став переповзати вбік. Ситуація виглядала безнадійною: в село врізувалося прямокутне поле, й із того боку смалили так, що голови не підняти. А найгірше ж було те, що цю ділянку шосе кляті босняки пристріляли, мабуть, ще з місяць тому! Я сповз під насип і почав хапливо протирати затвор штурмової гвинтівки, який забився землею. Зараз піднімуть в атаку, а ця штатівська зброя завжди клинить у найкритичніший момент... Але й наступати під таким огнем — чиста загибель! Поклавши гвинтівку напохваті, я ледве звівся на ліктях і зиркнув поверх шосе. Куля з тріском клацнула над головою, однак я встиг побачити: стовп чорного диму посеред села. Поле, довге й вузьке, з поодинокими штурпаками жовтого кукурудзиння. А там, де воно кінчається, попід будинками — нагромадження бетонних блоків, перекинуті авта і мішки з піском... Аж тепер я тверезо й чітко усвідомив, що смерть чекає мене на цім полі. Я відчув, що мене поцілять, насилу я перебіжу шосе й почну спускатися униз. Поле довге-довге, і навряд чи хтось дістанеться до його кінця... Я востаннє протер ствольну коробку своєї М-16 і сховав ганчірку в кишеню комбеза. Усі мої відчуття зросли й аномально загострилися: я зненацька почув, як гостро і їдко пахне кущик полину коло насипу, і яка тепла земля під моїми ліктями, і як потужно та нестерпно садить по барабанних перетинках громохке бахкання великокаліберних кулеметів, і як смердять пороховим гаром долоні, — а в найостанніший мент, коли земля раптом задвигтіла й почала коливатися туди-сюди й насип із ревом почав перевалювати брудно-зелений приземкуватий танк, а за ним поповзло двоє бронетранспортерів, а потім почали підводитися й вискакувати на шосе постаті в плямистих комбезах, то перед моїми очима неначе б роздерлася завіса, і підхоплюючись на ноги, на однісіньку мить я ще встиг побачити: грузьке дворисько. Мокра зелень яворів, які шарпає й шарпає вітер. І крихітна постать, що вперто лізе й лізе у цей білий світ, хапаючись...
... прокидався довго й тяжко. Всеньке тіло було наче з каміння, й коли він ворушив уві сні ногою чи рукою, то натруджені м’язи озивалися тупим болем, який врешті-решт віддавався попід ребрами, де причаєно пульсував і пульсував тремтливий болючий згусток. Аж ось у голові стало світліти, неначе б він спливав на білий світ із глибини темного плеса, й коли очі його нарешті розплющилися, то перше, що відбилося в їхніх чоловічках, була низька запорошена стеля з грубими сволоками, де поснувалося темне павутиння. Він зачудовано кліпнув і, обернувши голову, зиркнув на причілкове вікно, в яке цідилося вбоге ранкове сяєво, а тоді звісився з ліжка й поглянув на стола, біля котрого стояв порожній стілець. Його свідомість іще перебувала у примарних обіймах сну і не могла второпати, куди ж поділися оті люди, які щойно балакали такими реальними живими голосами й чому над яворовим гіллям у вікні видніє розмите сіре небо, яке скидається на мочарище з купинами дрібного хмар’я; але наступного менту перед його внутрішнім зором постали провалля з химерними сувоями туману, жовтий конус електричного світла у пітьмі, хатина у вербах, що зизить гарячою плямою вікна, — й він струснув головою, заганяючи це видиво у щонайдальші закутки підсвідомости, а тоді одкинув ковдру і спустив ноги на холодну долівку.
У хаті висіла похмура мертва тиша. Ані в світлиці, ані надворі не чутно було жодного звуку, й що довше він сидів на ліжку, напружено вслухаючись у це безгоміння, то дужче й дужче утверджувався в переконанні, що таки нарешті повернувся додому й оті безлисті голі явори, що схилилися над провулком, — це явори, які він бачив із перших днів свого життя, а вичовгана дубова лава попід вікном, — ота самісінька лава, де він повзав, іще як не вмів ходити. Нарешті він поворухнувся й, потягши до себе комбеза, що висів на дерев’яній спинці ліжка, заходився помалу вдягатися. М’язи на спині боліли так, наче по них трактор гарцював, і взуваючи тяжкі армійські черевики, він аж головою покрутив — ще рік тому перехід із повним спорядженням був для нього звичайнісінькою річчю! Тупнувши за звичкою, кілька разів ногами, щоб перевірити, чи не мулятиме взуття, він урешті підвівся й, узявши відро для води, що стояло в передпокої під вікном, потяг надвір.
Лагідне млисте безвітря огорнуло його з ніг до голови, мов літепло, допіру він переступив поріг і, покинувши сінешні двері розчахнутими навстіж, спинився насеред обійстя. Небо супилося, мов чоловік на лиці, однак із розмитого сірого хмар’я струменіло м’яке сяєво, од якого бляклий осінній краєвид палахкотів теплими барвами, й на їхньому тлі вже не так прикро та вбого виглядало чорне гілля кощавої старої груші, яка росла скрай причілка, і здоровецький бур’ян, що геть заполонив дворисько й підступав аж до самісіньких вікон, і темні провалені стріхи покинутих осель, які бовваніли упростяж вулиці. Юр трохи постояв, роззираючись зокола, а потім переклав відро у другу руку й помалу рушив у берег, спускаючись насилу помітним прослідком, що брався попід городом. Земля не оралася вже років зо три, й на городі повиганяло будяки, височезну нехворощ і таку лободу, що треба було голову задирати, щоб побачити її верха. Ще кілька кроків — і прослідок геть згубився у хащах, і йому довелося брести сливе на безбач, силоміць продираючись крізь густе сухе бадилля, що з тріском і хрясканням ламалося під ногами. Аж ось із берегів потягло запахом верби, вогкого мулу й латаття; прослідок вихопився на леваду й, метнувшись попід кручею, вперся в криничку з дерев’яними цямринами, які обросли клаптями зеленого й бурого моху. Поставивши відро,
