Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук
Хлопці переглянулися, вражені людським милосердям.
— Навіть хтось пісню склав, — продовжувала жінка, — бо таки страшне лихо впало на чоловіка:
Ой, пущу я веселюху на велику тугу, Але й убив хло' Юріштан цісарського слугу. Приходить він до Устєрік, поклонився двору: Сам я собі славу зробив і своєму роду. А у дворі на престолі ізгоряє свічка, А як тото та і учув, заплакав Грдлічка. Ой, зозуленька кувала та й кувати буде, Вже такого Юріштана на світі не буде…— Ось тобі віз і перевіз, — сказав Головацький, коли хлопці, подякувавши господарям, вийшли з двору. — Мій брат Іван пише мені з Відня, що ми повинні керуватися ідеями французької революції… А в нас інші — примиренські традиції…
— Він має рацію! — аж скрикнув Маркіян і стишився. — Наше слово повинно розбудити цю тиху заводь, в якій народ знаходить собі затишок після того, як вигинули месники.
— І закликати знову до пролиття крові і спричинюватися до запровадження нових катуш? — спалахнув Вагилевич.
— А ти теж повірив у цісарську ласку? — запалювався Маркіян. — Зрадів, що в Устєріках закрили мандаторію! А Куфштейн — австрійська Бастилія — стоїть! Ні, хлопці, коли ми вже запряглися до роботи, то берімо собі за взірець не Уруського і Василевського з їх культуртрегерством, а революційність Гощинського.
Вийшли на шлях. Далеко попереду обривалася скала, що відмежовувала дорогу від гір; було вже чутно буркотливий шум Дідушкової річки, яка впадала в Черемош.
— Хитра то політика, друзі, — заговорив після довгої мовчанки Шашкевич. — Я аж нині збагнув її: зіграти на антипольських настроях, бо ж народ добре пам'ятає шляхетську неволю, і поселити віру в доброго німця. Аякже: Австрія ліпша від колишньої Речі Посполитої! Селянин з ласки найяснішого цісаря має право скаржитися на пана. Йому з того користі — жодної, але має віру в своє право, надію на остаточний порятунок. А пан то хто — поляк, у нас мало хто з селян знає, що є поляки й панщизняні і в них така сама доля. Трах слов'янськими лобами, трах! — так ти колись говорив мені, Іване, а нині іншої заспівав. Повірив у доброго цісаря? Облуда! Таж владці ліквідацією цієї страшної мандатарії, яка вже стала їм непотрібною, знищили в людей віру в добре начало опришківського месництва. Ідею вбили: не буде опришків — матимете спокій, зникнуть месники — не буде й Юріштана з Грдлічкою! А щоб хлоп не збагнув цієї тонкої політики, треба тримати його в темноті.
— О, нарешті ти дійшов до істини, Маркіяне, — сказав Іван. — Просвіти треба.
— Бунтарської просвіти! — змахнув рукою Маркіян. — Щоб не лоскотала вона нерви спанілим інтелігентам, а дійшла — з букварем! — до панщизняного хлопа!
— Знаєте що, — зупинився Головацький. — Просвіта повинна стати для народу світанковою зорею, — адже так? Тому й назвім наш майбутній альманах — «Зоря»!
— Згода. — Маркіян взяв Якова за плече. — «Світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде», — співається в пісні. Спочатку місяць, а потім сонце… А я напишу для альманаха оповідання про Олену, яку викрадав з весілля недоносок пана Скарбка.
Весело шуміла Дідушкова річка, допадаючи до устя двох Черемошів — Чорного й Білого: один вибігав з гір, а другий повертав з долів. Весело стало хлопцям від того, що дійшли до згоди, і вони, не змовляючись, побігли до річкового плеса, що зеленіло внизу.
Зупинилися перед капличкою при красноїльській дорозі. Біля неї сидів жебрак, він тримав у руках перевернуту крисато, на дні якої жовтіли мідяки.
— Пожертвуємо з нашої каси — за згоду, — сказав Маркіян, сягнув до кишені і враз сахнувся назад, а Вагилевич зблід. Кудлатий брудний старець з оголеними заструпленими руками, з важким, зарослим, морщинистим лицем дивився на хлопців ненависним поглядом.
Юріштан упізнав Івана й Маркіяна.
— Хе, — прохрипів, — науку свою знов несете в гори? Нє–є, то марно, паничі, марно! Тутешньому хлопові, опріч гарапника, нічого більш не треба…
Він проводив їх злими очима і довго хихотів услід.
Ген аж за плесом отямилися друзі.
— Надто добрий наш народ, — промовив Маркіян. — А розбійники знаходять притулок у вівтарі його храму…
Розділ дванадцятийЯсьо Сакрамент назавжди покинув кав'ярню «Унтер цвайундфірціг», — його прогнала шинкарка, коли дізналася, що він побратим того велетенського ґевала, який виплюснув пунш в обличчя полковникові Брейнделеві, а потім ще й побив його, за що сидить у криміналі.
Вона, та тлуста шинкарка, довідалася про це від самого Яся. Надто печальні нуги виводив музика на своїй саморобній скрипці, і хоч тужливі мелодії заманювали до шинку більше клієнтів, ніж веселі, все ж зацікавила її причина такої різкої переміни в настрої скрипаля. А ще часто плакав Ясьо: він не схлипував, не голосив, — тільки великі сльозини самі стікали одна за одною сивими, мов соляна ропа, бульбахами і скапували на долівку. Несила було дивитися на ту його тугу.
Ну, а Ясьо, який за своє життя ні разу не сказав неправди,
