Шум і лють - Вільям Фолкнер

це, поспостерігав, як вони жбурляють туди брудяку, ще й приплескують лопатами, от ніби готують розчин для цегляної кладки чи там паркан ставлять, і стало мені якось на душі чудно, ото я й вирішив походити довкола трохи. Але похопився: як піду в напрямку міста, вони ще наздоженуть мене каретами й почнуть припрошувати, сідай у цю чи в ту, і тоді я назад від дороги, туди, де цвинтар чорнюцький. Заховався від дощу під якимись кедрами, тут тільки покрапує вряди-годи, а ще ж видно буде, коли вони скінчать і пороз’їжджаються. За якусь хвильку всі вони й позникали, але я ще трішки вичекав і лиш тоді покинув свій прихисток.

А трава скрізь мокра, то мушу йти доріжкою, і тому вже аж біля самої могили я помітив її: стоїть у чорному дощовику й на квіти дивиться. Я впізнав одразу, хто то, — ще до того, як вона обернулася й подивилася на мене, а потім і вуаль підняла.

— Привіт, Джейсоне, — каже й руку подає. Ми потисли одне одному руки.

— І чого це ти тут опинилася? — питаю. — Ти ж начебто дала обітницю сюди не повертатися. Я вважав, тобі стане кебети не показуватися тут.

— Справді? — перепитує вона. Знову задивилася на квіти. Було їх там насипано доларів на п’ятдесят, не менше. І Квентінові на плиту хтось поклав букетика. — Ти вважав так?

— Утім, цим ти мене не здивувала, — кажу я. — Від тебе можна чого завгодно сподіватись. Ти ж ні на кого не зважаєш. Тобі начхати на всіх.

— А-а, — протягла вона. — Це ти про свою роботу. — Задивилася на могилу. — Я шкодую, Джейсоне, що все так склалося.

— Значить, тепер ти шкодуєш, — я кажу. — Розмовлятимеш дуже лагідно й ніжно. Але даремно ти сюди приїхала. Спадку — ніякісінького. Не віриш мені, то спитай ще дядечка Маврі.

— Та ніякого спадку мені не треба, — каже вона. Дивиться на могилу. — Чом не сповістили мене? — питає. — Я випадково побачила повідомлення в газеті. На останній сторінці. Зовсім випадково.

Я мовчу. Стоїмо там, дивимося на могилу, й пригадалося мені, як ми були маленькими дітьми, і це, й те спливло в пам’яті, й знов мені стало якось чудно, і лють мене взяла чи що воно, як здумав, що тепер дядечко Маврі весь час у нас товктиметься й порядкуватиме десь так, як оце допіру, що лишив мене під дощем діставатися додому.

— І як же ти за всіх нас потерпаєш! — кажу. — Тільки батько помер — ти вже й шусть назад. Але нічого ти тут собі не зорудуєш. Не думай, що тобі пощастить під цей шумок пролізти назад додому. Не всиділа в сідлі, то шмаляй пішака! — так я їй. — Ми ж тут, удома, забули навіть і як тебе звати, — кажу. — Ми й знати вас не знаємо: тебе, його і Квентіна, — кажу їй. — Ти це втямила?

— Втямила, — каже вона. А тоді: — Джейсоне! — каже, все на могилу дивлячись. — Якщо ти влаштуєш так, щоб я її хоч на хвилинку побачила, я дам тобі п’ятдесят доларів.

— Та де в тебе ті п’ятдесят узялися! — кажу я.

— А влаштуєш? — питається вона, не дивлячись на мене.

— Спочатку гроші покажи, — я їй. — Я не вірю, що ти маєш п’ятдесят доларів.

Бачу, щось там пальцями длубає під дощовиком, а тоді й показала руку. А в руці, хай їй всячина, купа грошви. Дві чи й три жовтенькі добачив купюри.

— Що, він досі ще шле тобі гроші? — питаю. — І по скільки на місяць?

— Дам тобі не п’ятдесят, а сто, — каже. — Зладнаєш?

— Але тільки на хвилину, — застерігаю. — І щоб усе зробила, як я скажу. Бо я й за тисячу доларів не згоджусь, щоб вона дізналася.

— Так, так, — погоджується вона. — Зроблю все, як ти скажеш. Тільки щоб хоч хвилинку подивитися мені на неї. І ні просити, ні робити більш нічого не буду. Зразу ж і поїду геть.

— То давай гроші, — кажу я.

— Дам їх тобі опісля, — вона каже.

— Ти що, не довіряєш мені? — питаю.

— Не довіряю, — каже вона. — Бо знаю тебе. Ми ж разом росли.

— І хто б іще так розводився про довіру! Ну, що ж, — я кажу. — Не буду отут мокнути під дощем. Бувай! — кажу й ступив кілька кроків, ніби геть іду.

— Джейсоне! — звертається вона. Я став.

— То що? — кажу. — Нумо хутчій. Бо я геть намокну.

— Гаразд, — каже. — Бери! — Довкола начебто нікого. Я повернувся, беру купюру. А вона тієї грошини не випускає, тримає. — Але ж ти зробиш? — допитується, дивлячись на мене з-під вуалі. — Обіцяєш?

— Відпусти гроші, — кажу я. — Чи ти хочеш, щоб хтось прийшов і нас побачив?

Відпустила купюру. Я ту сотню — до кишені.

— Але ж, Джейсоне, ти зробиш? — іще допитується. — Я б не просила тебе, коли б знала якийсь інший спосіб.

— Святу правду кажеш: немає іншого способу! — кажу я. — Звісно ж, я зроблю. Адже я пообіцяв, хіба ні? Тільки щоб ти зробила все так, як я тобі зараз скажу.

— Гаразд, — каже, — я згодна.

Сказав я їй, де чекати, а сам мерщій до міської стайні. Прибіг, а вони якраз випрягають коней з карети. Я до господаря, питаю, чи вже оплачено, а він каже — ні, й тоді я кажу, що місіс Компсон забула десь щось і їй знову потрібна карета, ну вони й дали мені. За кучера був Мінк. Купив я йому сигару, й ми до смерку їздили всякими завулками, аби від цікавих очей чимдалі. А тоді Мінк заявив, що коням пора вже й до стайні, але я пообіцяв йому ще одну сигару. Отож ми під’їхали до нашого задвірку, і я біжка в будинок. Постояв у вітальні, поки переконався, що матінка й дядечко Маврі нагорі, а тоді шаснув до кухні. Там Ділсі — з нею та з Беном. Кажу, що маю віднести її матінці, й знову назад із нею. З вішалки зняв дядечків макінтош, загорнув її, взяв на руки — і в завулок із нею, до карети. Звелів Мінкові на вокзал їхати. Повз стайню він боявся, то довелося зробити гак, а потім бачу: стоїть на розі під ліхтарем, то й кажу Мінкові, щоб їхав повз сам хідник, а як скажу: «Поганяй!» — щоб стьобнув коней. Розкутав я макінтош, підніс її до віконця, а Кедді як уздріла, так і кинулася до нас.

— Поганяй, Мінку! — крикнув я, то Мінк їх нагаєм, і промчали ми повз неї, мов яка пожежна бригада. — А зараз, — кричу їй, — сідай на потяг, як