Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса - Нікос Казандзакіс

— Куди ж я гну, Зорбасе? — запитав я, сміючись.

— Ти хотів би й собі спорудити монастир і поселити в ньому замість ченців скількись там отаких самих, як твоя милість, книгогризів, щоб вони читали й писали день і ніч і щоб з ваших ротів вилазили, як ото у святих на іконах, списані стрічки. Ну що, вгадав?

Я похилив голову, прикро вражений. Усе це були мої давні, юнацькі мрії, мої великі колись, а тепер вискубані крила. Наївність, благородство, високі поривання... В юності я хотів заснувати такий собі духовний гуртожиток. Щоб зачинитися в ньому разом з десятком товаришів — музикантів, художників, поетів — та й працювати цілими днями, а сходитись лише ввечері — порозмовляти... Я тоді навіть уклав статут гуртожитка. Ще й будинок підшукав — у монастирі святого Іоанна Мисливця у глибокій долині під Іміттосом[41].

— Угадав! — задоволено сказав Зорбас, бачачи, що я червонію й мовчу.

— Угадав, Зорбасе,— відповів я, приховуючи хвилювання.

— Ну, тоді я хотів би про щось тебе попрохати, святий Великий Ігумене: візьми мене в той монастир воротарем, щоб я займався контрабандою. Я постачав би туди деякі чудернацькі речі — жінок, бузукі, сулії з узо, смажених поросят... Щоб не пішло все життя на теревені!

Він зареготав і швидко подався до халабуди. За ним рушив і я. Зорбас мовчки почистив рибу, я приніс хмизу, розпалив вогонь. Коли юшка зварилася, ми взяли ложки й почали їсти просто з горщика.

Їли мовчки; цілий день ми не мали в роті й ріски, то ж тепер усмак ласували юшкою.

Вино звеселило нас, і Зорбас нарешті озвався:

— Було б дуже до речі, хазяїне, якби зараз появилася Бубуліна, хай вона буде здорова! Не дай боже зурочити! Тільки її й не вистачає. І скажу тобі між нами, хазяїне, скучив я за нею, чорти б її забрали!

— А чого ж ти не питаєш, хто тобі кидає цього маслака?

— Та яке тобі до цього діло? Це ж однаково, що шукати голку в копиці сіна! Маєш маслак, то не все одно, чия рука його кинула? Чи смачний він, чи є на ньому хоч трохи м’яса — ось питання, а все інше...

— Їда зробила диво! — сказав я, поплескавши Зорбаса по плечу.— Заспокоїлось голодне тіло? Отак спрагла душа моя заспокоїлась... Бери сандур!

Та тільки-но Зорбас підвівся, як почулися швидкі, важкі кроки по ріні. Волохаті Зорбасові ніздрі затремтіли.

— Про вовка помовка! — тихо сказав він і вдарив себе по стегнах.— Іде! Нюхом почула мене, сучка, взяла слід і ось уже тут.

— Ну, я піду, щось мене розморило,— мовив я й підвівся.— Треба розім’ятися, а ви собі тут як знаєте.

— На добраніч, хазяїне!

— І не забувай, Зорбасе: ти обіцяв їй одружитися, не зроби з мене брехуна.

Зорбас зітхнув:

— Ще раз одружуватися, хазяїне? Мені це вже набридло.

Війнуло пахощами туалетного мила.

— Тримайся, друже!

Я швидко пішов геть — уже чулося важке дихання старої сирени.

Наступного дня ще вдосвіта Зорбасів голос прогнав мій сон.

— Що сталося? Чого це ти розкричався так рано? — здивувався я.

— Скільки можна спати? Це нікуди де годиться, хазяїне! — відповів він, набиваючи їжею торбину.— Я привів двох мулів, вставай, поїдемо в монастир, підпишемо документи та займемося канатною дорогою. Знаєш, лев боїться лише одного — воші. Так от, нас з’їдять воші!

— Як це ти можеш називати вошею бідолашну Бубуліну? — запитав я, сміючись.

Але Зорбас вдав, що не почув.

— Ходімо,— кинув він,— поки сонце ще низько.

Я радий був піднятися на гору, де пахло хвоєю. Ми посідали на мулів і побралися схилом. Біля шахти зупинилися. Зорбас дав робітникам розпорядження: пробивати далі «Ігумена» й прокопати рівчак у «Боягузі», щоб стікала вода...

День сяяв, як чистий діамант. Що вище ми підіймалися, то вільніше і ясніше ставало на душі. Я знову відчув, яке значення для психіки мають чисте повітря, вільне дихання, широкий обрій. Немовби душа — це якесь звірятко з легенями й ніздрями, якому потрібно багато кисню. А в куряві, у важкому повітрі воно задихається...

Сонце вже було височенько, коли ми в’їхали в сосновий бір. Там стояв медвяний дух, легкий вітерець обвівав нас, крони шуміли, наче море.

Зорбас, поки ми підіймалися, весь час приглядався до схилу гори, подумки розставляв опори, уявляючи, як блищить під сонцем канат, протягнутий аж до берега, та як із свистом мчать по ньому, мов стріли, стовбури зрубаних дерев, і казав, потираючи руки:

— Чудова робота! Золото! Загрібатимемо ліри лопатою, все буде так, як ми хочемо.

Я здивовано глянув на нього.

— Е, не прикидайся, ти ж не забув! Перш ніж збудувати свій монастир, подамося на ту велику гору! Як це вона називається? Тіва, чи як?

— Тібет, Зорбасе, Тібет... Але тільки удвох. Той край не терпить жінок.

— Та хто ж тобі каже про жінок? Вони добрі, і не лай їх тоді, коли чоловік не має чоловічої роботи — добувати вугілля, брати фортеці, розмовляти з богом. Що він тоді робить, аби не скиснути? П’є вино, грає в кості, обіймає жінок. І чекає. Чекає, коли настане його час — якщо настане.

Зорбас трохи помовчав.

— Якщо настане! — роздратовано повторив він.— Бо може не настати ніколи.

І невдовзі додав:

— Не можу я так, хазяїне, не можу. Або земля має побільшати, або я маю поменшати. Інакше я пропав.

Попереду між соснами показався якийсь чернець — рудий, блідий, у підітканій рясі, в чорній круглій скуфії. Він швидко йшов, спираючись на залізну палицю. Побачивши нас, чернець зупинився, підняв палицю й запитав:

— Куди йдете, благословенні?

— У монастир,— відповів Зорбас,— поклонитися.

— Вертайтесь назад, християни! — вигукнув чернець, і його вибалушені сині очі почервоніли.— Вертайтесь назад, послухайте мене, я вам добра бажаю! Той монастир — не сад богородиці, а сад сатани. Бідність, покора, цнота — вінець, як відомо, ченця! Брехня! Брехня! Вертайтесь назад, кажу вам. Гроші, гординя, місце ігумена — ось їхня свята Трійця!

— Ну й комедія ж зараз буде, хазяїне,— обернувся до мене Зорбас і аж вискнув від радості.