Уран - Микола Якович Зарудний
За кілька хвилин у голові Валинова визріли рішення. Він доведе всім, що, коли йдеться про інтереси держави, Валинов не зупиниться ні перед чим. І ви це побачите, товаришу Мостовий. Здавайте хліб, молоко й м'ясо, вивозьте буряки, можете зі своїм родичем слухати соловейків... ні, зараз вони не співають... а підготовкою будівництва «Факела» я займуся сам.
Бунчук дуже зрадів, побачивши Валинова:
— Спасибі, що зайшов, Іване Івановичу. Людмила ще не прийшла зі школи, але ми самі впораємося.
— Ні, ні, жодного грама, Петре Йосиповичу. І їсти не не буду. Іншим разом. Зараз їду на завод. Директора цукротресту викликав.
— Може, хоч яблучко з'їси? — Бунчук поставив вазу перед Валиновим.
— Не хочу.
— Ти ніби чимось схвильований, Іване Івановичу?
— 3 Мостовим розмову мав.
— Той доведе.
— Нічого, ми теж, Петре Йосиповичу, не в тім'я биті. Я ось про що думаю,— пильно глянув на Бунчука.— Завод Косопільський потягнеш?
— Але ж там... Гавриленко, а я...— розгубився Бунчук.— Не чекав такого...
— З Гавриленком нам доведеться розпрощатися.
— А як подивиться на це Мостовий? — обережно запитав Бунчук.
— Гавриленко — наша номенклатура... І не можемо ми весь час заглядати в рот Мостовому, партійна дисципліна однакова для всіх. Так що, даєш згоду?
— Ну, якщо... треба, то... Я — комуніст, Іване Івановичу.
— Це гідна відповідь. Розберемося на заводі — подзвоню.
Бунчукові хотілося побігти в школу до дружини або заспівати. Скінчилося пенсіонерське існування! Петро Йосипович раптом відчув, як наповнилися груди радістю, а руки силою: зараз він підняв би пудову гирю, що лежала під ліжком, разів сто.
— Слухай, Петре Йосиповичу,— перебив думки Бунчука Валинов.— Мостовий часто виступає з промовами чи лекціями? Ти їх слухав?
Бунчук дивився на Івана Івановича, намагаючись угадати, яку той хотів би почути відповідь. Але обличчя Валинова було непроникне.
— Виступає й читає,— нарешті відповів.
— І добре виступає?
— На це мастак,— не міг покривити душею Бунчук.— Без шпаргалки може дві години говорити. — А потім все-таки не втримався. — Мабуть, вдома напам'ять заучує виступи... Дуже добру пам'ять має. Увесь районний актив, ланкових і свинарок — по імені та по батькові знає. Завчив.
— Ну, а лекції на рівні? Без всяких там викрутасів?.. З національного питання чи по стиранню різниці між містом і селом? — розжовував Бунчукові.
— Ні, Іване Івановичу, про це нічого не знаю,— зрозумів, до чого гне Валинов.— У цих справах Мостовий — чистий, ще й коли редактором працював — знаю.
Бунчук зараз подобався сам собі: треба бути принциповим завжди. Інший бозна-що наговорив би на Мостового, а Бунчук — ні.
— Я нічого не маю на увазі,— промовив Валинов.— Просто мене здивували деякі його висловлювання... Я поїду, Петре Йосиповичу. Подзвоню ввечері або вранці.
— Чекатиму, Іване Івановичу.— Уже біля порога Бунчук сказав між іншим.— Якщо буде на заводі Мостовий, то ти... про мене так, знаєш, інтелігентно. Не обов'язково, щоб він знав про нашу зустріч...
— Я думаю, що він на завод не приїде.
— Ти його не знаєш, Іване Івановичу. Він уже, мабуть, на заводі й сам ті дифузори з Гавриленком монтує.
— Цікаво,— зупинився Валинов.— Подзвони в райком, запитай, чи є.
Бунчук набрав номер приймальні райкому:
— Є Олександр Іванович?
— Немає, Петре Йосиповичу,— впізнав Бунчука Прокіп Минович Котушка. — Швидка допомога забрала... Отаке горе.
— Швидка допомога забрала,— повторив Бунчук і випустив телефонну трубку.
* * *
Мостовий категорично запротестував, щоб його везли до лікарні.
— Тільки додому. Нічого не сталося, трохи запаморочилася голова. Я мало спав цієї ночі,— пояснював лікарям.
Галина так і обімліла, побачивши, як заїхала на подвір'я машина з червоними хрестами. Мостового привели в кімнату, поклали на ліжко. Прибув головний лікар, оглянув, вислухав, сумно похитав головою:
— Радісного мало, Олександре Івановичу.
— Що зі мною? Ви кажіть, я повинен знати.
— Боюся, що інфаркт, але не впевнений. Я викличу спеціаліста з області.
— Тільки без паніки,— попросив Олександр Іванович.
— Зараз ми зробимо електрокардіограму і деякі аналізи, тоді стане ясніше.
Увечері прибув на літаку професор з області. Оглянув Мостового, подивився кардіограму, аналізи.
— Мікроінфаркт,— констатував професор.— Могло бути гірше. У вас якісь прикрощі були, Олександре Івановичу?
— Нічого особливого.
— Виснаження нервової системи й перевтома. Ви взагалі відпочиваєте?
— Та він, коли починається хлібоздача або сівба, ночами не спить,— крізь сльози промовила Галина.
— Професоре, не слухайте Галину,— спробував усміхнутися Мостовий.— Я навіть їжджу ловити рибу...
— Тричі за літо,— додала Галина.
— Я говорив з вашими лікарями, курс лікування ми визначили. Головне — спокій. Лежати. Відчуєте себе краще — почнете робити легкі вправи. Я до вас навідаюсь, Олександре Івановичу.
Галина провела професора до машини.
— Це небезпечно? Скажіть мені!
— Поки що я загрози великої не бачу, але серце — слабеньке. Треба серйозно лікуватися. Жаль, такий молодий і...
— Ви не знаєте, що це за людина, професоре,— зітхнула Галина.— Він абсолютно не думає про себе. Буває, що місяцями спить по чотири години на добу.
— Не хвилюйтеся, Галино Андріївно, будемо сподіватися, що все скінчиться добре. Постарайтесь, щоб його не тривожили. І сліз не треба — вони не
